Наказано вижити
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Штирлиц #9
- Год: 1986
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Политические детективы
Электронная книга - «Наказано вижити». Краткое содержание книги:
Дія роману, побудованого на документальній основі, відбувається напередодні краху гітлерівського рейху, коли реакціонери з ОСС (нинішнє ЦРУ) намагалися заключити сепаратну угоду з нацистськими ватажками.
Головний герой книги Максим Максимович Ісаєв — Штірліц, дзержинець-інтернаціоналіст, в найтяжчих умовах героїчно виконує свій обов'язок перед Батьківщиною.
«Вони питатимуть тебе, Максиме, — сказав собі Штірліц, відчуваючи, як по тілу повільно розливається щось пекуче, наче в кров увели японський бальзам, яким лікують радикуліт. Спочатку тепло, а потім, після тривалого втирання, настає розслаблене умиротворення, біль проходить, і ти відчуваєш блаженство, і тобі хочеться, щоб біля твого ліжка сидів давній друг і говорив про всякі дрібниці, а ще краще, якби згадував про тих, хто тобі дорогий, а в кімнаті пахло б пряженими зернами кави й ванільного тіста, яке так чудово готував у Шанхаї Лю-сан. — Вони ставитимуть запитання, і ти нічого не зможеш зробити, ти будеш відповідати їм… Хоча що тобі казав Ойген про наркотики, котрі пробував на них Скорцені? Ти відповідай їм не кваплячись, згадуй про Москву, ти ж пам'ятаєш своє місто, ти його дуже добре пам'ятаєш, вопо живе в твоєму серці, як Сашенька і як син, згадуй, як ти вперше зустрів свою кохану у Владивостоці, в ресторані «Версаль», і як до столика її батька підійшов начальник контррозвідки Гіацинтов, і як ти познайомився з Миколою Івановичем Ванюшиним, ти відповідай їм про те, що тобі приємно згадувати, чуєш, Максиме? Будь ласка, постарайся не поспішати, ти ж взагалі страшенне поспішайло, тобі так багато коштувало навчитися стримувати себе, держати в кулаці, раз по раз примушуючи до повільності… Ох, як дзвенить у голові, який жахливий, важкий дзвін, ніби б'ють по скронях…»
…Мюллер нахилився над Штірліцом, зблизька зазирнув йому в очі, побачив розширені зіниці, піт на лобі, над губою, на скронях, тихо сказав:
— Я й зараз зробив усе, щоб полегшити твої страждання, дружище. Ти мій брат-ворог, розумієш? Я в захопленні від тебе, але я нічого не можу вдіяти, я професіонал, як і ти, тому пробач мені і відповідай. Ти чуєш мене? Ну, відповідай мені! Ти чуєш?
— Так, — сказав Штірліц, болісно стримуючи бажання відповісти відверто, швидко, щиро. — Я чую…
— От і добре… Тепер розкажи, як звати твого шефа? На кого він виходить у Москві? Коли ти почав на них працювати? Хто твої батьки? Де вони? Хто така Цаченька? Адже ти хочеш розповісти мені про все це, чи не так?
— Так, — відповів Штірліц. — Хочу… Мій батько був дуже високий… Худий і вродливий, — стримуючи себе, чіпляючи в собі слова, мовив Штірліц, розуміючи десь у глибині душі, що він не має права говорити жодного слова.
«Ну, не поспішай, — благально сказав він собі і раптом збагнув, що найстрашніше позаду, він може думати, незважаючи на те, що в ньому живе бажання говорити, тільки говорити, ділитися своєю радістю, бо пам'ять про прекрасне — найвища радість, відпущена людині. — Адже ти все розумієш, Максиме, ти розумієш, що він дуже чекає, як ти йому все розповіси, а тобі хочеться розповісти йому все, але при цьому ти ще розумієш, що робити цього не можна… Все не так страшно, — подумав він, — людина сильніша за медицину, якби вона була сильніша за нас, тоді ніхто ніколи не вмирав би».
— Ну, — квапив його Мюллер. — Я чекаю…
— Батько мене дуже любив… Бо я в нього був єдиний… У нього була родимка на щоці… На лівій… І гарна сива чуприна… Ми з ним часто їздили гуляти… У Вузьке… Це невеличке село під Москвою… Там стояли ворота, які побудував Паоло Трубецькой… В них сідало сонце… Все… Повністю… Тільки треба вміти ждати, поки воно сяде… Там є така місцина, з якої це добре видно, сам Паоло Трубецькой показав її батькові…
— Як прізвище батька? — нетерпляче спитав Мюллер, запитливо глянувши на лікаря.
Той узяв руку Штірліца, знайшов пульс, знизав плечима і, знову відкривши свій саквояж, вийняв шприц, наповнив його другою дозою чорної рідини, вколов у вену і сказав, Мюллеру.
— Зараз він говоритиме швидше. Тільки ви надто лагідно ставите запитання, запитуйте вимогливіше, різкіше.
— Як прізвище батька? — спитав Мюллер, наблизившись, до Штірліца майже впритул. — Відповідай, я чекаю.
— Мені боляче, — сказав Штірліц. — Я хочу спати. Він заплющив очі, сказавши собі: «Ну, будь ласка, Максиме, стримайся; тобі буде дуже соромно, якщо ти поспішатимеш, ти ж знаєш, хто стоїть над тобою, в тебе розвалюється від болю голова, мабуть, вони влили тобі завелику дозу — використай це. А як я можу це використати, — заперечив він собі, — цього не можна робити, бо я змушений відповісти на всі запитання, мене ж запитують. Мюллер запитує, він хоче, щоб я розповів йому про батька, що ж тут поганого?!»
Мюллер узяв Штірліца за підборіддя, відкинув його голову, крикнув:
— Скільки можна чекати, Штірліц?!
«От бачиш, — сказав собі Штірліц, — як поспішає ця людина, а ти примушуєш її ждати. Але ж це Мюллер! Ну то й що? — здивувався він. — Мюллеру цікаво знати про твого батька, в нього теж був батько, він і про себе говорить «тато-Мюллер». Стривай, — почув він далекий голос, що долинув до нього з глибини його свідомості, — він іще про себе каже «гестапо-Мюллер». А ти добре знаєш, що таке гестапо, Максиме? Звичайно, знаю: це державна таємна поліція рейху, на чолі її стоїть Мюллер, ось він наді мною, і його обличчя сіпається, бідолашний тато-Мюллер, ти дуже погано поводишся, Максиме, він же чекає…»