Українська Повстанська Армія і Армія Крайова: Протистояння в Західній Україні (1939-1945 рр.)

Друга зустріч відбулася 17–18 березня 1944 р. У ній взяли участь з польського боку знову майор Шатовський, з радянського — представники командування 47-ї армії. Під час переговорів було досягнуто домовленості про спільні бойові дії, наслідком яких стало захоплення польськими загонами залізничних станцій Турійськ та Туропин на лінії Ковель — Володимир-Волинський, а також спроба підірвати міст через р. Турія в районі Туропина. Захоплення Турійська і Туропина урвало залізничне сполучення між Ковелем та Володимиром-Волинським, за допомогою якого могла здійснюватися підтримка німецького ковельського гарнізону. Крім наданої безпосередньої допомоги радянським військам, які вели наступ на Ковель, польські партизанські загони забезпечили собі можливість відступу на захід — на лівий берег р. Турія[664].

Зустрічі і розмови з представниками радянського командування тривали. 20–21 березня в них брав участь начальник штабу дивізії майор Т. Штумберк-Рихтер, а 26 березня відбулася зустріч командувача дивізії підполковника Я.-В. Ківерського з генерал-лейтенантом Сергєєвим і полковником Харитоновим. Про зміст розмови з радянським генералом польський офіцер негайно повідомив ГК АК у Варшаві, а останнє — вище польське керівництво у Лондоні.

Командуванню польської дивізії було запропоновано цілковите підпорядкування радянським офіцерам, проведення реорганізації дивізії і перетворення її на регулярне військове з’єднання з наданням усього необхідного: зброї, амуніції, засобів пересування і т. ін. Представники радянського командування не відкидали можливості підтримання дивізією контактів з Варшавою і Лондоном та навіть можливості співпраці у боротьбі з німцями у разі, якби польська дивізія все-таки відмовилася підпорядкуватися. Однак вони наголосили на тому, що виключена будь-яка можливість залишення в тилу Червоної армії польських партизанських загонів і підкреслили, що як тільки відпаде потреба у дивізії, її буде негайно роззброєно. Підполковникові Ківерському однозначно було заявлено, що Волинь — українська територія, а Польща розпочнеться тільки за Бугом. Через 4 дні, після з’ясування справи зі своїм вищим командуванням, підполковник обіцяв дати остаточну відповідь на радянські пропозиції[665].

Командувач 27-ї Дивізії першим серед інших керівників АК такого рівня опинився у скрутному становищі. Йому добре було відомо про те, що робилося у цей самий час у східній частині Волині. Звідти надходили сумні звістки про ставлення радянських спецорганів до аківських загонів і польських баз самооборони. Ще до зустрічі з генералом Сергєєвим 15 березня підполковник «Оліва» у донесенні до ГК АК повідомляв: «Більшовики роззброїли наш осередок у Пшебраже, частину людей заарештували, керівників розстріляли. 9 березня в Рожищі коменданта і 3-х його людей розстріляли також, близько 20-х заарештували й вивезли до Луцька, кількох повісили. Молодь включають до складу своїх загонів. Фронтові формування попереджають, що прийде НКВС, який роззброїть усіх та включить до складу регулярного радянського війська. У зв’язку з цим, у разі повторення подібних радянських дій стосовно наших загонів, я наказав припинити на території Волині подальшу деконспірацію»[666].