Дім, в якому…

Стервожер шепочеться з кимось, кого мені не видно, потім знов повертається до мене:

— Поїдь із Красунею. Він скаже хлопчикам, її тобі винесуть.

— Дякую. Я його покличу, коли буду зовсім готовий.

Переповзаю над бутербродами, ногами й пляшками — й ось я на підлозі, а камінчик у мене в кишені, й не терпиться дізнатися, чи встигну я зробити те, що задумав, перш ніж буде вимкнено світло. Усім весело — прикро їх залишати, але треба квапитися. Перевдягаюся в найтепліше, що тільки вдалося знайти. Те, що мені треба, — в тамбурі, в коробках під вішаками. Світло погане, але після ліхтарика воно здається яскравим. Виймаю з коробки ганчірки та закам’янілі кеди — одну нікчемну річ за іншою. Зі спальні долинають гітарні перверзії Валета й подробиці всяких пісень, і я хвилююся та нервую, поки не знаходжу те, що шукав: пензлики й банку білої фарби з прилиплими до неї ганчірками. Беру їх, а ще — купу всякого дріб’язку, який може стати в нагоді, кличу Красуню та їду з ним у коридор.

Він заходить у третю, я чекаю його біля дверей. У Гнізді тихо, хоча в інших спальнях — брязкіт і завивання. У вестибюлі скачуть стрепехаті тіні танцюристів. Серед них, мабуть, є і наш Лері.

На мені найтепліша жилетка, але все одно холодно. У руках — банка з фарбою, ціла в патьоках, а решту — шкребок, ніж і пензлики — я намагаюся порозпихати по кишенях, де заважають якісь залишки жертя, тож я витрушую їх на радість щурам, яким пощастить сьогодні тут пробігти.

Із третьої витикається Гупі.

— Егей, — гукає він. — Куди ставити драбину?

Я показую, куди саме. Виносять драбину. Гупі чмихає та грюкоче, а Красуня весь час наштовхується на полудрабки — більше заважає, ніж допомагає. Позіхаючи, за ними вилазить Фікус у піжамі.

— Чортові Логи повіялися відзначати всіляку дурню, — ремствує він. — А куди нам з нашим здоров’ям двигати такі тягарі?

— Наказ Тата Стервожера — це наказ, — каже йому Дорогенький, який теж у піжамі та з підозрілою пляшкою під пахвою.

— Сьорбнемо за Новий Закон? — пропонує він, під’їжджаючи. — Усі так радіють, гріх не порадіти разом із ними.

Поки встановлюють драбину, ми п’ємо якусь саморобну погань, особисто ним сотворену.

— А тепер підсадіть мене, — кажу я.

Подивитися, як мене підсаджують, виходять ще двоє, і Пухир переживає, що я впаду, а Ангел — що мене знудить на драбину Стервожера. На самому верху видно, яка брудна стеля та скільки всюди павутини. Стіна теж брудна й темна. Утеплююся, підстеливши під себе плед Дорогенького. Місця так мало, що банку доводиться тримати на колінах, і трохи страшно від того, що можна загриміти з такої висоти вниз, перераховуючи щаблини.

Я тихо зітхаю та, махнувши Птахам, які стовпилися внизу, починаю малювати. Як я і думав, їм скоро набридає мерзнути, витріщаючись на мої не надто помітні знизу карлючки, відтак вони розбрідаються один за одним. Від мерзенної фігні, яку Дорогенький чомусь охрестив текілою, паморочиться голова. Я малюю дракона, який стоїть на задніх лапах. Дракон виходить дивний: він трохи нагадує коня, а трохи — собаку. У більш зручному місці вдалося б, мабуть, краще, але тут і так зійде. Малюю ікла та гострі кігті на передніх лапах. Кігті — важлива деталь. Коли вже можна здогадатися, що переді мною дракон, відкриваю банку з фарбою й замальовую його білим.