Жак-фаталіст (збірка)

Роздратована цими уриваннями, хазяйка вийшла і, певно, вжила заходів, щоб припинити їх.

Хазяйка. Якось по обіді вона сказала маркізові:

— Ви задумались, друже.

— Ви теж, маркізо.

— То правда, і навіть зажурилась.

— Що ж трапилося?

— Нічого.

— Неправда. Ну, маркізо, — сказав він, позіхаючи, — розкажіть, у чім там річ, це розважить і вас, і мене.

— А хіба вам нудно?

— Ні, але бувають дні…

— Коли нудно.

— Ви помиляєтесь, друже, присягаюсь, що помиляєтесь; але справді бувають дні… Не знаю, від чого воно.

— Друже, мені давно вже хочеться звірити вам дещо, але боюсь засмутити вас.

— Ви можете мене засмутити? Ви?

— Може бути, але небо мені за свідка моєї невинності… (Пані! Пані! Пані! — Хоч би що там було, я заборонила кликати мене; гукніть мого чоловіка. — Його немає.)

— Даруйте, панове, за хвилину я буду до ваших послуг.

Тож хазяйка вийшла, повернулась і повела далі свою розповідь.

— Це сталося поза моєю волею, несвідомо, з прокляття, якому підпадає вся людська природа, бо навіть я його не уникнула.

— А, це про вас… У чому ж річ?

— Маркізе, річ у тому… Я сама в розпачі, вам розпачу завдам, проте, все зваживши, гадаю, що краще мені мовчати.

— Ні, говоріть, друже. Хіба годиться вам мати в серці таємницю від мене? Адже перша умова в нас була, щоб наші душі були відкриті одна для одної без застережень.

— То правда, оце й гнітить мене, цей докір вивершує той багато більший докір, що я роблю сама собі. Хіба ви не помічаєте, що я вже не така, як була, весела? Я втратила апетит, п'ю і їм лише з примусу, не можу спати. Навіть найближче товариство не до смаку мені. Уночі я запитую себе й думаю: «Хіба він не такий любий? Ні. Хіба ти можеш скаржитись на нього? Ні. Хіба можеш дорікати йому якимись непевними зв'язками? Ні. Хіба його кохання до тебе зменшилось? Ні. Коли твій друг не змінився, виходить, твоє серце змінилось? Так воно і є, ти не можеш цього від себе приховати. Ти вже не чекаєш його так нетерпляче, тобі вже не так приємно бачити його. Ти не відчуваєш уже в серці турботи, коли він десь забарився, не відчуваєш солодкого хвилювання, коли під'їздить його карета, коли доповідають про нього, коли він заходить.