Гаррі Поттер і напівкровний принц

— Можливо, ти не там шукав? — припустив Дамблдор.

— А де ж знайти краще місце для моїх пошуків, ніж тут, у Гоґвортсі? — запитав Волдеморт. — Дозволиш мені повернутися? Дозволиш мені поділитися своїми знаннями з учнями? Я пропоную тобі себе і свій талант. Я в твоєму розпорядженні…

Дамблдор підняв брови.

— А що буде з тими, хто зараз у твоєму розпорядженні? Що станеться з тими, хто називає себе… ходять такі чутки… смертежерами?

Волдеморт, як помітив Гаррі, не сподівався, що Дамблдор про це знає; Волдемортові очі знову спалахнули червоним, а щілинки-ніздрі сіпнулися.

— Мої друзі, — сказав він після секундної паузи, — робитимуть свою справу й без мене.

— Я радий, що ти вважаєш їх друзями, — сказав Дамблдор. — Бо в мене склалося враження, що вони твої слуги.

— Ти помиляєшся, — заперечив Волдеморт.

— Отже, якщо я вирішу відвідати сьогодні «Кабанячу голову», то не побачу там, як їхня компанія… Нот, Розьє, Мульцибер, Дологов… чекає твого повернення? Справді вірні друзі, якщо в такий сніг серед ночі забралися так далеко лише для того, щоб побажати тобі успіху у спробі здобути посаду вчителя.

Поза сумнівом, Волдемортові було неприємно довідатися, що Дамблдор детально знає, з ким він подорожує; однак він блискавично опанував себе. — Ти, як завжди, всезнаючий, Дамблдоре.

— Та ні, просто товаришую з тамтешнім шинкарем, — просто сказав Дамблдор. — А зараз, Томе…

Дамблдор поставив порожнього келиха й випростався в кріслі, склавши докупи в характерному жесті кінчики пальців.

— …поговорімо відверто. Чому ти прибув серед ночі, оточений посіпаками, проситися на роботу, якої, як ми з тобою знаємо, ти зовсім не прагнеш?

Волдеморт зобразив холодне здивування.

— Роботу, якої не прагну? Та навпаки, Дамблдоре, я навіть дуже її прагну.

— Так, ти прагнеш повернутися в Гоґвортс, але не хочеш бути вчителем — так само, як не хотів ним бути у вісімнадцять років. Чого тобі треба, Томе? Хоч раз попроси відверто.

Волдеморт посміхнувся.

— Якщо не хочеш давати мені роботу…

— Та вже ж не хочу, — підтвердив Дамблдор. — І не сумніваюся, що ти цього й очікував. Проте ти прийшов, ти попросив, а отже, ти маєш якусь мету.

Волдеморт звівся на ноги. Він уже зовсім не був схожий на Тома Редла; обличчя його пашіло люттю. — То це останнє твоє слово?

— Останнє, — теж підвівся Дамблдор.

— Тоді нам більше нема про що говорити.

— Нема, — погодився Дамблдор, і його обличчя оповив глибокий смуток. — Давно минув той час, коли я ще міг налякати тебе палаючою шафою й примусити розплатитися за твої злочини. А якби я цього хотів. Томе… як би я хотів…

Ще мить, і Гаррі закричав би, попереджаючи Дамблдора: він був упевнений, що Волдемортова рука смикнулася до кишені з чарівною паличкою; але ця мить минула, Волдеморт повернувся спиною, вийшов і двері за ним зачинилися.

Гаррі відчув, як Дамблдорові пальці знову стиснули його руку, й за кілька секунд вони вже стояли у тім самім кабінеті, лише на підвіконні не було снігу, а Дамблдорова рука знову була чорна й нежива.