Гаррі Поттер і напівкровний принц
- Автор: Ролінґ Джоан К.
- Серия: Гаррі Поттер (uk) #6
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
- ISBN: 978-966-7047-29-0
- Переводчик: Виктор Евгеньевич Морозов
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Гаррі Поттер і напівкровний принц». Краткое содержание книги:
— У медальйоні можливо, — погодився Гаррі, — але навіщо було брати ще й чашку?
— Вона належала одній із засновниць Гоґвортсу, — на гадав Дамблдор. — Мені здається, що він відчував непереборний потяг до школи, тому й не зміг відмовитися від предмета, пов’язаного з історією Гоґвортсу. Були, напевно, й інші причини… сподіваюся, свого часу я зумію їх тобі продемонструвати.
А тепер останній спогад із тих, що я хотів тобі показати, — хіба що ти зумієш добути спогад професора Слизорога. Десять років розділяє спогад Гокі і цей; ми можемо лише здогадуватися, що робив Лорд Волдеморт усі ці десять років…
Гаррі знову звівся на ноги, а Дамблдор вилив у сито останній спогад.
— А чий це спогад? — поцікавився Гаррі.
— Мій, — відповів Дамблдор.
І Гаррі пірнув за Дамблдором у цю рухому срібну масу, приземлившись у тому ж кабінеті, який щойно покинув. На сідалі умиротворено куняв Фоукс, а за письмовим столом сидів Дамблдор, дуже схожий на того Дамблдора, який стояв біля Гаррі, хоч обидві його руки були цілі й неушкоджені, а на обличчі, мабуть, було трохи менше зморшок. Єдина різниця між сучасним і тодішнім кабінетами була та, що в минулому падав сніг; блакитні сніжинки сіялися в темряві за вікном й збиралися на підвіконні.
Молодший Дамблдор, здається, когось чекав; і справді, за кілька секунд після їхнього прибуття у двері постукали, і він сказав:
— Заходь.
Гаррі ледве встиг стримати зойк. До кабінету зайшов Волдеморт. Його риси не були ще схожі на те, що виринуло на очах у Гаррі з великого кам’яного казана два року тому; очі не були ще яскраво-червоні, лице не було ще таке змієподібне, ще не нагадувало маску, але це вже не був колишній вродливий Том Редл. Обличчя ніби хтось обпалив і розмив; було воно воскове й дивно викривлене, білки очей набрали незмінного кровожерливого виразу, хоч зіниці ще не перетворилися на добре знайомі Гаррі щілинки. Волдеморт був у довгому чорному плащі, а обличчя мав бліде, наче сніг, що поблискував у нього на плечах.
Дамблдор за письмовим столом не виявив ані найменшого подиву. Очевидно, про цей візит було домовлено заздалегідь.
— Добрий вечір, Томе, — невимушено привітався Дамблдор. — Може, сядеш?
— Дякую, — сказав Волдеморт і сів, куди йому показав Дамблдор… на той самий стілець, з якого щойно встав у теперішньому часі Гаррі. — Я чув, ти став директором, — сказав він трохи пронизливішим і холоднішим, ніж досі, тоном. — Гідний вибір.
— Я радий, що ти схвалюєш, — усміхнувся Дамблдор. — Що тобі запропонувати випити?
— Я б не відмовився, — відповів Волдеморт. — Дорога була далека.
Дамблдор підвівся і підійшов до шафи, у якій тепер тримав сито спогадів, але тоді там було повно-повнісінько пляшок. Подав Волдемортові келих з вином, налив і собі, а тоді повернувся у своє крісло.
— Отже, Томе… чим я заслужив на таку приємність? Волдеморт, потягуючи вино, відповів не відразу.
— Мене вже не називають Том, — сказав нарешті він. — Тепер я відомий під ім’ям…
— Я знаю, під яким ім’ям ти відомий, — чемно всміхнувся Дамблдор. — Але для мене ти назавжди залишишся Томом Редлом. Нас часто дратує у старих учителях, що вони не забувають, з чого починали їхні вихованці.
Він підняв келих, мовби п’ючи за Волдеморта; той залишався незворушним.
Проте Гаррі відчув, що атмосфера в кімнаті трохи змінилася: Дамблдорова відмова вживати обране Волдемортом ім’я сприймалася як заборона Волдеморту диктувати умови зустрічі, і Гаррі бачив, що Волдеморт саме так це й зрозумів.
— Я здивований, що ти так довго тут тримаєшся, — сказав Волдеморт після короткої паузи. — Мені завжди було цікаво, чому такий чаклун, як ти, ніколи не мав бажання покинути цю школу.
— Бо для такого чаклуна, як я, — відповів Дамблдор, усміхаючись, — немає нічого важливішого, ніж передавати древні знання, формувати й відточувати юну свідомість. Якщо я не помиляюся, тебе теж колись вабила роль учителя.
— І зараз вабить, — відповів Волдеморт. — Я просто дивувався, чому ти… до тебе так часто звертаються за порадами з міністерства, тобі, здається, двічі пропонували посаду міністра…
— Якщо точніше, то тричі, — виправив Дамблдор. — Але міністерська кар’єра мене ніколи не приваблювала. І знову, мені здається, в цьому ми схожі.
Волдеморт без посмішки кивнув головою і відпив ще ковточок вина.
Дамблдор не порушував мовчанки, що запала між ними, але з доброзичливим виглядом чекав, коли заговорить Волдеморт.