Якщо кров тече [UK]

На четвертий день роботи Дрю прокинувся з забитим носом і помірним болем у горлі, але без відчутної гарячки. Він міг працювати застудженим і за викладацьку кар’єру робив це багато разів, навіть пишався здатністю впертися рогом і подужати болячку на ногах, тоді як Люсі була схильна йти до ліжка, обклавшись серветками, найквілом і журналами вже після першого шморгу носом. Дрю ніколи не дорікав їй цим, хоч йому на думку часто спадав материн вираз на означення такої поведінки: «Раз чхнуло і вже розкисло». Люсі могла дозволити собі дві-три застуди на рік, тому що була вільною бухгалтеркою, а отже, сама собі начальницею. Теоретично під час річної відпустки те саме можна було сказати й про нього… але це інакше. Якийсь письменник — Дрю не пам’ятав, хто саме, — сказав у «Paris Review»: «Коли пишеш книжку, твій начальник — книжка». І це правда. Варто сповільнитись, і книжка розвіється, наче сон після пробудження.

Він провів ранок у Біттер-Рівер, але з коробкою сухих серветок під рукою. Упоравши денну норму (ще вісімнадцять сторінок, абсолютно бомбезно), він здивовано побачив, що використав половину коробки. Відерце для сміття біля татового столу замело ними, наче снігом. У цьому був і світлий бік: надриваючись над «Містечком», він регулярно заповнював кошик біля свого столу відкинутими сторінками: вербник чи гайок? лось чи ведмідь? сонце яскраве чи пекуче? У містечку Біттер-Рівер, з якого він повертався дедалі менш охоче, таких нісенітниць не траплялося.

Але він мусив щодня його покидати. У нього залишилося всього кілька банок рагу з просоленої яловичини й макаронів з телятиною. Молоко закінчилося, як і помаранчевий сік. Йому були потрібні яйця, гамбургери, може, яка курятина й точно кілька готових заморожених вечерь. А ще добре придались би льодяники від кашлю й пляшечка найквілу, стара вірна подруга Люсі. Усе це мало бути у «Великому 90». А коли ні, то він уже плюне й поїде до Сент-Крістофера. Оберне білу брехню, яку сказав Люсі, на правду.

Повільно, підскакуючи в ямах, він подолав Гімнисту дорогу й під’їхав до «Великого 90». На той час він уже не тільки чхав, але й кашляв, горлу стало трохи важче, одне вухо ніби заклало, і здавалося, що гарячка таки трошки відчутна. Нагадавши собі додати до списку напроксен або парацетамол, він увійшов до крамниці.

Роя Девітта за прилавком замінила сухоребра молода жінка з фіолетовим волоссям, кільцем у носі й нібито хромованою штангою в нижній губі. Вона жувала гумку. Мозок Дрю ще не вимкнув робочого режиму (та й легенька гарячка, мабуть, допомогла), тож він уявив, як ця жінка повертається додому до фургона, що стоїть на шлакоблоках, до двох чи трьох дітей із замурзаними обличчями й зачісками з домашньої перукарні, а найменше маля вдягнене в обвислий підгузок і заляпану їжею футболку з написом «МАМИНЕ ЧУДОВИСЬКО». То був підлий і жорстокий стереотип, котрий ще й смердів елітизмом, але це не обов’язково робило його неправдивим.