Ностромо. Приморське сказання

Його голос заглушило бевкання великого дзвона на соборі. Пролунали, ніби вибухи, три окремі удари, один по одному, і затихли, перетворившись на низькі оксамитові вібрації. А далі всі дзвони на дзвіницях усіх міських церков, монастирів та каплиць, навіть ті, які роками німували, разом гримотливо задзвонили. Ця шалена повінь металевого калатання мала силу викликáти в уяві óбрази боротьби і насильства, отож і щоки пані Ґулд зблідли. Басіліо, який прислуговував за столом, скоцюрбився і вчепився в сервант, цокотячи зубами. Годі було розчути власний голос.

— Зачини вікна! — сердито прикрикнув на нього Чарлз Ґулд. Усі інші слуги, нажахані тим, що вони прийняли за сигнал до поголовної розправи, кинулися сходами нагору, наштовхуючись одне на одного, чоловіки та жінки, безвісні й зазвичай невидимі мешканці цокольного поверху з чотирьох боків патіо. Жінки, лементуючи «Misericordia!», забігли просто до їдальні й, упавши на коліна біля стін, почали конвульсивно хреститись. Умить у дверях стовпились чоловіки з витріщеними очима — то були мосо зі стайні, садівники, невизначені підпомагачі, які годувалися крихтами з цього щедрого столу, — і Чарлз Ґулд узрів свою домашню челядь у повному складі, включно з воротарем. А то був напівпаралізований дідуган, довгі сиві пасма спадали йому на плечі, — Чарлз Ґулд успадкував його і тримав у себе на пошану до родинних традицій. Старий пам’ятав Генрі Ґулда, англійця і костаґуанеро у другому поколінні, очільника провінції Сулако, багато років тому був його особистим мосо і в мирний час, і у воєнний, мав дозвіл відвідувати господаря у в’язниці, фатального ранку пішов назирці за розстрільною командою і, підглядаючи з-за одного з кипарисів, які росли вздовж муру францисканського монастиря, побачив, аж очі йому мало не вилізли з орбіт, як дон Енріке підняв руки і впав долілиць у пилюгу. Чарлз Ґулд звернув увагу, зокрема, на велику патріархальну голову того свідка старовини за спинами інших слуг. Але здивувався, побачивши зморщену стару відьму чи двох, про чиє існування у стінах свого дому він не здогадувався. Напевно, то були матері або навіть бабусі когось із його челяді. Було також кілька дітей, голих чи майже голих, і ті плакали, вчепившись у ноги дорослих. Досі Чарлз не помічав у своєму патіо ані сліду дітей. Прибігла у страсі навіть Леонарда, «камериста», з розпещеним личком і закопиленими губками улюбленої покоївки, і проштовхнулася крізь юрбу, тягнучи за руки доньок Віоли. На столі та в серванті торохтів фаянсовий посуд, і весь будинок ніби ходив ходором в оглушливому потоці звуків.