Світанок

Очевидячки, у цих стосунках анічогісінько не змінилося, хіба що погіршилося.

Я втупилася в сердите обличчя Джейкоба. Його очі прикипіли до Ренесми. Коли ми всі отак були скупчені, він одночасно торкався шістьох вампірів — і не схоже, щоб це хоч трохи його хвилювало.

Невже він терпить усе це тільки для того, щоб захистити мене від самої себе? Що могло трапитися під час мого перетворення — моєї переміни на когось, кого він ненавидів, — щоб пом’якшити його ставлення до причини всіх його незручностей?

Я замислилася на цим, спостерігаючи, як він дивиться на мою дочку. Дивиться так… як сліпий, що вперше в житті угледів сонечко.

— Ні! — ледь не задихнулась я.

Джаспер зціпив зуби, а Едвардові руки обвилися довкола мене, як хвіст удава. Джейкоб вихопив Ренесму з мої рук у ту ж таки мить, і я не чинила опору. Адже я відчула його наближення — нападу, на який вони всі очікували.

— Розо, — мовила я крізь зуби дуже повільно й чітко, — забери Ренесму.

Розалія простягнула руки, і Джейкоб миттю передав їй мою дочку. Удвох вони позадкували геть від мене.

— Едварде, я не хочу поранити тебе, отож, будь ласка, відпусти мене.

Він завагався.

— Ходи стань попереду Ренесми, — запропонувала я.

Він поміркував, а тоді відпустив мене.

Я напружилася, як хижак на полюванні, і зробила два повільні кроки до Джейкоба.

— Ти цього не зробив, — гаркнула я на нього.

Він позадкував, піднявши руки, намагаючись урезонити мене.

— Ти же знаєш, що я не здатен цього контролювати.

— Ти дурний цуцик! Як ти міг! Моє немовля!

Він позадкував до вхідних дверей, він майже біг, а я переслідувала його.

— Белло, я й на гадці не мав!

— Я її один раз на руках потримала, а ти вже вважаєш, що маєш на неї якісь свої тупі вовчі права? Вона моя.

— Я можу поділитися, — благально мовив він, відступаючи через газон.

— Платіть грошики, — почула я Емметів голос позаду себе. Якась частина мого розуму здивувалася: невже хтось закладався проти такого висліду? Але я не витрачала на це своєї уваги. Я була занадто люта.

— Як ти насмілився на імпринтинг із моїм немовлям? Ти з глузду з’їхав?

— Я ненавмисно! — захищався він, задкуючи до дерев.

Раптом він уже був не сам. Знову з’явилися двоє величезних вовків, зайнявши позиції обабіч нього. Лі клацнула на мене зубами.

Застрашливе гарчання вихопилася з-поміж моїх зціплених зубів. Звук стривожив мене, але не настільки, щоб зупинити.

— Белло, чому б тобі не послухати хвильку? Будь ласка! — благав Джейкоб. — Лі, відступися! — докинув він.

Лі оскалила зуби й не ворухнулася.

— Чого це я маю слухати? — зашипіла я. У голові моїй царювала лють. Вона затьмарювала все інше.

— Бо то саме ти мені це сказала. Пригадуєш? Ти сказала, що наші життя пов’язані. Що ми — одна родина. Ти сказала, що ти — частина мого життя, а я — частина твого, бо так має бути. Отож… тепер так і є. Ти ж цього хотіла.