Тиша

— Де жіноча вбиральня? — спитав він.

Людина завмерла. Ввічливість сидить у данцях глибоко, кармічно, вона сягає корінням у феодальний лад часів абсолютної монархії. Каспер ступив крок уперед.

— Проведіть мене, будь ласка, — промовив він.

І вдарив його головою.

Аске Бродерсен опустився навколішки, немов для молитви. Африканка забрала у нього з рук автомат. Вона тримала його за ствол, опустивши вниз приклад.

Перед ними були двері. Вигнуті, як і стіна, з пневматичним замком, — вони відчинилися легко й беззвучно. Вони опинилися в просторі, залитому світлом.

Стіни були скляні. Дах — скляний. Підлога — скляна. Підтримувана вузькими хромованими сталевими балками. Кімната нагадувала літаючу тарілку. Під ногами, на глибині близько вісімдесяти метрів, виднілося море. За вигнутими стеклами розкинувся Копенгаген. Вони були так високо, що цілком можна було вивчати метеорологію міста. Вище навислих над Фредеріксберґом хмар. Вище грози, що заходилася на півдні. Вище за надвечірнє сонце над Сіті.

Над кімнатою літав силует спиць величезного колеса. Це була тінь від гвинта гелікоптера, який був просто над ними, — посадковий майданчик був тут, на даху.

Поряд з великим роялем стояв Йосеф Каїн.

Кожному клоунові не раз траплялося бачити обличчя, повні надзвичайного подиву. Подив Каїна був особливим. Касперові всього кілька разів раніше доводилося спостерігати такий подив. У деяких дуже значних фігур шоу-бізнесу. Досить тобі тільки прийти до думки про те, що ніхто — крім хіба що Господа Бога — не в змозі тебе здивувати, як ти відразу ж стаєш уразливим.

На дивані сиділа Клара-Марія, поруч із нею — темношкірий хлопчик.

Дівчинка схопилася й побігла їм назустріч.

Кинулася в обійми Стіне. Притислася до неї.

— Мамо! — вигукнула вона.

Вона притислася головою до її живота. І повторювала одне й те саме слово. Сцена була прекрасною. Але, мабуть, занадто сентиментальною. Дівчинка повернулася до Каспера. Личко її здавалося ангельським, поки воно не роз’їхалося в широкій посмішці. Космос ніколи не дає сентиментальності надто розгулятися.

— Тату, — сказала вона.

Каспер озирнувся. Щоб зрозуміти, до кого за його спиною вона звертається. Позаду нікого не було.

— Я була вагітна, — сказала Стіне. — Коли поїхала. Вона — твоя дочка.

У стелі, очевидно, був якийсь люк, якого Каспер не помітив. До того ж на мить слух підвів його. Людина, що приземлилася на підлогу, стрибнула, напевно, з чотириметрової висоти. А проте вона приземлилася немов кішка. Це був Ернст. Пов’язки на обличчі більше не було. На ньому, схоже, все добре заживало. Трохи пудри — і він цілком зміг би зніматися в рекламі фітнес-студії. Звучав він м’яко і насторожено. Губи його рухалися, наче він говорив сам із собою. Каспер раптом зрозумів, що слуховий апарат був динаміком і мікрофоном. В руках у Ернста був автомат. Тієї миті, коли ноги його торкнулися підлоги, він вистрелив в африканку.

Черга пострілів, що лунали без пауз один за одним, була схожа на кашель. Кулі підкинули жінку з підлоги і шпурнули до стіни. На коротку мить здалося, що тіло повисло в повітрі, потім вона впала обличчям униз.