Сліпобачення
- Автор: Уоттс Питер
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-99-4
- Переводчик: Анатолий Питик
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Сліпобачення». Краткое содержание книги:
Кінець XXI століття. Розбалансоване людство, яке і без того стоїть на порозі багатьох викликів і невідворотних змін, зіштовхується з новою проблемою принципово іншого рівня — першим контактом. Та чи так легко контактувати з тим, хто, роздивляючись тебе майже упритул, сам не бажає з'являтися у фокусі твого зору? Надто, якщо і зір, і всі інші чуття, на які людство покладалося протягом мільйонів років своєї земної еволюції, виявляються нічого не вартими, коли справа доходить до комунікації з «іншими», які формувалися за геть інакших умов, і для яких всі людські поняття і концепції поведінки нічого не варті, як позбавлене сенсу навіть саме розуміння контакту.
Космічний корабель «Тезей» — вершинне досягнення земних технологій — вирушає на периферію Сонячної системи, щоб спробувати дізнатися про тих, хто кілька років тому несподівано відвідали Землю, за одну мить просканували її у всіх можливих спектрах і так само блискавично зникли, останньої миті надіславши кудись за межі Сонячної системи сигнал невідомого змісту. Лік іде на місяці, адже невідомо, з якою метою «інші» здобували інформацію про Землю та її мешканців, водночас уникаючи жодних контактів.
Десь на самій межі Сонячної системи на орбіті недосформованої зірки ховається посланець іншого світу, з яким «Тезей» має вийти на контакт, з’ясувати його природу і вирахувати потенційну загрозу, яку він може нести Землі.
Полковник
Повстанці вже заходили зі сходу, коли спрацювала сигналізація. До часу, коли полковник повернувся до гри — опрацював дані розвідки, знайшов спостережний пункт, витягнув з ліжка найближчого мережевого фахівця й посадив її за панель керування, — вони оточили закриту територію. Дощові ліси ховають їх від зору звичайних людей, але позичені очі полковника чудово бачать в інфрачервоному світлі. З відстані в половину світу він відстежує кожен нечіткий тепловий відбиток, відфільтрований крізь убоге листяне шатро.
Один з небагатьох позитивних наслідків винищення еквадорської фауни: переплутати партизана з ягуаром практично неможливо.
— Я налічила тринадцять, — каже лейтенант, виокремлюючи на дисплеї неприродного кольору плями.
Хаотична мішанина з резервуарів і веж посеред просіки. Трохи провисаючи, у небо з насосної станції здіймається масивний кабель, по всій довжині втиканий парними підйомними платформами. За вісім кілометрів на захід і за двадцять вгору на кінці кабелю погойдується аеростат, схожий на великого набряклого кліща, що вибльовує сульфати в стратосферу.
Звісно, навколо території встановлено паркан — старомодну сітку-рабицю, увінчану колючим дротом. Не стільки бар’єр, скільки спогад про простіші часи. Між парканом і лісом — кільце випаленої землі завширшки десять метрів. Між парканом і фабрикою — вісімдесят. По периметру встановлено захисні системи.
— Ми можемо зв’язатися з місцевою службою безпеки?
Він сам намагався це зробити ще до прибуття лейтенанта — марно. Але ж вона фахівець.
Жінка похитала головою.
— Система автономна. Ні оптоволокна, ні телефону. Звідти навіть сигнал не йде, доки на станцію не нападуть. Єдиний спосіб отримати доступ до коду — потрапити всередину. Захист від зламування.
Отже, доведеться дивитися з геостата.
— Ти можеш показати хоча б територію? Тільки наземні виміри.
— Звісно. Це ж просто план.
На екрані лейтенанта розквітли схематичні зображення, масштабовані й припасовані до реального часу. Прозорі трикутники, схожі на шматочки лимонного пирога, виходили з різних точок на краю станції і сходилися в гарячій зоні, що простягалася до паркану й трохи далі. А всю зброю спрямовано назовні. Варто дістатися до центру — і ти в шоколаді.
Теплові відбитки виходять на галявину. Лейтенант обмежує палітру видимим спектром.
— Гм, — буркнув полковник.
Повстанці не ступили на відкритий простір. Вони не йшли і не бігли. Вони… сунули, мабуть, це найкраще слово. Повзли. Аритмічно звивалися. Полковникові вони нагадували уражених якимось неврологічним захворюванням крабів, що попадали на спину й намагалися повернутися в нормальне положення. Кожен котив перед собою по землі маленький згорток.
— Що за чорт, — бурмоче лейтенант.
Повстанці з голови до ніг вимазалися якоюсь брунатною пастою. Вимащені в бруд ідоли в колоніальних шортах. Дві пари з’єдналися між собою, наче войовничі лінивці чи близнюки, що зрослися спинами. Похитуючись, вони дійшли до огорожі і спинилися за фут.
Захисні системи станції не відкривають вогню.
Не згортки: нашвидкуруч сплетені килимки з натурального, на перший погляд, волокна. Повстанці розгорнули їх біля паркану й накинули на колючий дріт, щоб можна було безпечно перелізти.
Лейтенант підводить погляд.
— Вони вже утворили мережу?
— Неможливо. Сирени б спрацювали.
— А чому ж тоді вони досі не ввімкнулися? Повстанці ж просто там. — Вона насупилася. — Може, вони якось знешкодили систему безпеки.
Повстанці всередині периметру.
— Твоя захищена від зламу система? — полковник похитав головою. — Ні, якби вони витягли зброю, то їх би просто… Лайно.
— Що?
Ізолюючий бруд, ретельно нанесений, щоб змінити профіль температур. Жодного обладнання, сплавів чи синтетики, які б їх видали. Переплетені тіла, акробатичні пози: як всі ці форми виглядають на рівні землі? Що бачать камери безпеки, дивлячись на…