Вибрані твори

Націоналізм для Олени Теліги — не сума догм, не скрижаль з низкою істин, які можна вивчити. Націоналізмом є всеохопний світогляд і нове світовідчування, це прозирання у мряковину майбутнього, це ступання твердою ногою серед хаосу, який треба організувати у форму нової самосвідомості.

Як складне життя, так складним є і явище націоналізму. Націоналізм для письменниці є синонімом вищої культури.

Якщо націоналізм є світогляд і світовідчування, дороговказ до всієї діяльності людини, то натуральним є й піднесення гасла націоналістичного мистецтва як провідного струму в розвитку української мистецької свідомості. Теліга, Ольжич і деякі їхні однодумці постулат націоналістичного мистецтва висунули. Їхні зусилля у творенні нової естетики були перервані їхньою смертю. Але невмируще в їхньому почині залишилося як зерно для проростання в майбутньому. Проростання — коли? На це запитання відповісти сьогодні важко. Але вже напевно тоді, коли націоналізм як світогляд, що так скривавився в останній воєнній завірюсі, знов стужавіє, набере розмаху й здобудеться на великі амбіції. Та, однак, ті початки націоналістичної естетики, які, зокрема, творила Олена Теліга, цікаві і як початки ще не відкритого для нас майбутнього, і як погляди, що кидають світло на саму поетичну творчість Теліги.

«Треба собі виразно усвідомити, що українське націоналістичне мистецтво ніколи не було й не сміє бути лише агіткою, хоча б і зверненою тепер проти нашого найбільшого ворога — Москви». («Прапори духа»).

Сказано виразно — відштовхування від служебної ролі мистецтва, яке повинно передусім бути самим собою. В основі — не плакатність, не хронікальність, а образність. Істини це загальновідомі, але не загальноприйняті. І добре, що їх Теліга кладе в основу основ націоналістичної естетики. Ними вона рішуче відштовхується від совєтської літературної практики тенденційності літератури. Взагалі — наголошує вона — перед українським мистецтвом, в міру нашої політичної емансипації від Москви, виростає небезпека несвідомо культивувати той багаж мистецьких форм і ідей, якими нас наділила Москва; позбутися цього всього мотлоху є нашим найпершим завданням. Як бачимо, тут збагачено новим формульованням гасло Хвильового «Геть від Москви». Теліга й далі йде шляхом Хвильового. Він вказував на панування образу пасивної мрійної людини «лішнєго человека» в російській літературі, Теліга ж відзначає, що завданням націоналістичного мистецтва є творити глибокі образи активної людини. Відштовхування від російщини поширюється в неґацію «сірого позитивізму» («Партачі життя») й, очевидно, вирослого з нього реалізму, «сірого дня стилю минулого віку».