Лабіринт
- Автор: Мосс Кейт
- Серия: Лангедокскіх трилогія #1
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-343-540-4
- Переводчик: Надія Омельчук
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Лабіринт». Краткое содержание книги:
Липень 2005 року: під час археологічних розкопок у горах поблизу Каркассона Еліс Таннер знаходить два скелети, і в цю мить її охоплює всепоглинальна злоба. Дівчина помічає, що розуміє давні слова, викарбувані на стіні печери. Надто пізно Еліс усвідомлює, що надала руху жахливій послідовності подій, які вона неспроможна контролювати, і що тепер її доля нерозривно пов’язана з долею катарів, які жили вісімсот років тому...
Оріана переймалася лише тими науками, які конче слід знати придворній дамі — танцями, співом, соколиним полюванням та вишиванням. Як вона завжди казала, писання є справою старих і священиків. Проте Алаїс вхопилася за таку нагоду обома руками. Вона швидко вчилася й, хоча було не так і багато можливостей використовувати свої знання, все-таки тримала їх напоготові.
Алаїс розклала письмове приладдя на столі, вона не розуміла, що написано в пергаменті, навіть не бажала повністю скопіювати роботу, кольори та стиль. Утім, вона могла зробити невелику копію, поки мала таку змогу.
Робота забрала в неї трохи часу, але завершивши її й поклавши аркуш на стіл, щоб висушити атрамент, Алаїс похопилася: будь-якої миті тато може повернуться до Шато з Книгою Слів. Алаїс швидко сховала Книгу там, де звелів батько.
Її улюблений червоний плащ не надавався до цього. Матерія була надто тонкою, а краї дуже опуклі. Алаїс вибрала грубий коричневий плащ. Він призначався для зимового полювання, але це не завада.
Алаїс вправно надірвала позумент і зробила досить велику дірку, щоб запхнути туди Книгу, потім зашила плащ нитками, які їй подарував Саже, і які пречудово пасували до кольору матерії.
Алаїс накинула плащ на плечі. Зараз він лежав нерівномірно, але коли вона здобуде й батькову Книгу, тоді вони урівноважуватимуть одна одну.
Тепер у неї зосталося лишень одне завдання. Повісивши плащ на стілець, Алаїс підійшла до столу перевірити, чи висох атрамент. Розуміючи, що її можуть кожної хвилини перервати, вона склала пергамент і засунула його в букетик лаванди. Потім вона зв’язала його так щільно, щоб ніхто не зміг віднайти пергамент навіть випадково, і знову поклала пучечок собі під подушку.
Нарешті Алаїс задоволено озирнулась: вона зробила все, що мала, і тепер узялася прибирати знаряддя для шиття.
Раптом хтось постукав у двері. Алаїс одразу ж кинулася відчиняти, гадаючи, що то прийшов батько. Натомість побачила на порозі Гільєма, який не був упевнений, що йому тут раді. Знайома напівпосмішка, дещо розгублені, яку маленького хлопчика, очі.
— Можна мені зайти, пані? — спитав він тихо.
Першим поривом Алаїс було кинутися йому на шию. Проте обачність не дозволила їй цього. Забагато було сказано. І надто мало пробачено.
— Можна?
— Цей твоя кімната, — відповіла йому дружина, — я не можу тобі заборонити приходити сюди.
— Так офіційно, — промовив Гільєм, зачиняючи за собою двері, — я б волів, аби ти казала це із задоволенням, а не через обов’язок.
— Так і є... — відповіла Алаїс, дещо вагаючись. Вона втрачала самовладання через жагу, що охопила її, — я щаслива бачити вас, Messire.
— Ти виглядаєш утомленою, — промовив Гільєм, торкаючись її обличчя.
Як легко було б просто зараз здатися. Віддатись йому повністю.
Алаїс заплющила очі, майже фізично відчуваючи, як його руки торкаються її шкіри. Його пестощі були так само легкими, як і шепіт, так само природними, як і дихання. Алаїс уявляла, як вона нахилиться до нього, а він схопить її у свої обійми. Його присутність робила її слабкою, приголомшеною.
«Я не можу. Я не повинна!» — говорила вона собі подумки.
Алаїс примусила себе розплющити очі.
— Не треба, — прошепотіла вона, — будь ласка!
Гільєм узяв дружину за руку. Алаїс бачила, що він нервується.
— Невдовзі... якщо Господь не перешкодить, усі ми скоро зустрінемося з ворогом віч-на-віч. Коли прийде час, Альзе, Тьєррі, інші — всі ми станемо до бою. І можемо не повернутися.
— Так, — тихо промовила Алаїс, бажаючи, щоб його обличчя не було таким блідим.
— Відтоді, як ми приїхали з Без’єра, я поводився з тобою кепсько, Алаїс, без жодної причини та виправдання. Мені соромно за це, і я прийшов просити в тебе пробачення. Дуже часто я ревную тебе, і ревнощі змушують мене говорити таке, про що я потім шкодую.
Алаїс витримала пильний погляд чоловіка, але змовчала, не знаючи, що сказати.
Гільєм підступив ще ближче.
— Однак ти не рада мене бачити.
Вона посміхнулася.
— Ґільєме, тебе не було поруч зі мною так довго, тож я й не знаю, що відчувати.
— Ти хочеш, щоб зараз я залишив тебе саму?
Алаїс відчула, як їй на очі навертаються сльози, але стримала себе. Бо не хотіла, щоб Гільєм бачив, як вона плаче.
— Гадаю, так буде краще для нас обох, — із цими словами Алаїс дістала з-за коміра свого носовичка і подала йому. — Ще маємо час виправити наші взаємини.