Велика історія України
- Автор: Голубец Николай
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Глобус»
- ISBN: 5-86248-016-1; 5-86248-015-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Велика історія України». Краткое содержание книги:
Державний скарб
Державний скарб, що був рівночасно приватною касою володаря, поповнювався податками, судовими.оплатами й приходом з державних, тобто княжих маєтностий. В заранню української державности поодинокі українські племена платили князям «дань» від «рала» або від «диму». Деревляни платили по куні, вятичі по шелягу від рала. Крім усталеної «дані» існувало ще «полюддя» тобто оплата князям чи їх відпоручникам, коли вони розїздили по краю на суди й інші адміністраційні функції. Крім цього населення платило певні суми на будову городів, мостів, гребель та шляхів.
З судових оплат в користь державного (княжого) скарбу згадаємо т. зв. «вири», цебто кари за вбивство - по 40 гривень за звичайного чоловіка а по 80 за «княжого мужа» та «продаж» - грошеві кари за поменчі злочини.
На торгах і при купні-продажі, що вимагали урядового затвердження чи посвідчення, при городських брамах і мостах, побирали оплати для скарбу княжі «митники».
Нарешті в користь державного скарбу йшла більша частина воєнної добичі та контрибуції; менчу частину ділив князь поміж дружину, а деколи й поміж «воїв».
Княжий двір, а в першу чергу дружина поїдали ледви не всі державні чи княжі приходи. Судові й адміністраційні урядовці не обтяжували скарбу - вони оплачували себе самі, процентами від стягнених податків, кар та оплат.
Церковна організація
Рівночасно з христіянством прийшла на Україну не тільки ясно оформлена церковна організація, але й сама духовна єрархія. Вся територія Київської Держави утворила одну, величезну митрополію з владичими катедрами в Переяславі, Чернигові, Білгороді, Володимирі Волинському, Луцьку, Перемишлі, Галичі, Угровську, Турові, Новгороді, Полоцьку, Смоленську, Ростові, Володимирі над Клязмою й Рязані. Окреме становище займала найстарша з українських катедр у Тмуторокані. Вона повстала на довго перед прийняттям Україною христіянства. В VIII ст. належала вона до готської митрополії, а в XII ст. стала архиєпископією, залежною безпосереднє від царгородського патріярха. Як установа вповні узалежнена від охридського, відтак царгородського патріярхату, була київська митрополія ніби державою в державі. Патріярх розпоряжав нею по своїй волі й настановляв митрополитів, з правила чужинців, без порозуміння з великим князем. Очевидно, князі пробують з такою диковиною боротися. І так за Ярослава Мудрого вибрав собор українських владик митрополита-українця (Іляріона); сто літ згодом, за Ізяслава Мстиславича посаджено на київському, митрополичому столі українця Клима Смолятича й нарешті після татарського погрому, за Данила, обрано київським митрополитом, незнаного нам близче Кирила. В усіх трьох випадках бачимо змагання українських князів до унезалежнення київської митрополії, але вже те, що всі ті спроби відмежовані від себе цілими століттями (1051, 1147, 1242) свідчить про брак у наших володарів конечної, для перемоги, впертости й послідовности.
По татарському погромі й остаточному розвалі Київської Держави, київські митрополити переносяться до суздальського Володимира над Клязмою. Зразу перебувають там тимчасово, а від 1299 р. постійно. У відповідь на це галицько-волинські князі починають заходи над створенням галицької митрополії. По довгих заходах і трудах їм це вдається. В 1303 р. появилися грамоти візантійського цісаря Андроніка й царгородського патріярха Анастазія, про утворення галицької митрополії з єпископськими катедрами в Володимирі Волинському, Перемишлі, Луцьку, Турові й Холмі. Але в тяжких умовах XIV ст. нова українська митрополія протривала ледви до 1347 р. та й то з перервами. Бо коли 1305 р. патріярх висвятив на галицького митрополита відомого черця-маляря Петра Ратенського, то вже в 1309 р. стає він митрополитом «всеї Руси» й замість сидіти в Галичі переноситься до Москви. Тут він і вмірає в 1326 р. По ньому було ще двох галицьких митрополитів - Гавриїл і Теодор, що його хотів підчинити собі московський митрополит Теогност. Московські впливи й хабарі довели нарешті до того, що новий патріярх Ізидор Вухіра й новий візантійський цісар Іван Кантакузен, видали в серпні 1347 р. грамоту про повернення галицької митрополії до київської, що її осідком була вже тоді Москва…