Велика історія України
- Автор: Голубец Николай
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Глобус»
- ISBN: 5-86248-016-1; 5-86248-015-3
- Жанр: История
Электронная книга - «Велика історія України». Краткое содержание книги:
Цей останній реєстр «гріхів» Болеслава-Юрія найменче гідний до-Ц віря. Найпевніше, були це свідомі наклепи, якими відпоручники Казимира старалися приспішити а потім оправдати боярський злочин. Про те, наскільки польський король був зацікавлений в тій агітації і з якою самопевністю вірив у її успіх, найвимовніше свідчить факт, що мало не на другий день по смерти Болеслава-Юрія впав з готовим військом у межі Галицько-Волинської Держави…
Любарт Гедимінович
Болеслав-Юрій не залишив Галицько-Волинської Держави на божу волю. Не сподіючись мужських нащадків, він ще за свого життя віддав деякі волинські волости свойому зятеві, литовському князеві Любартові Гедиміновичеві. Галицько-волинські бояри теж бачили в Любарті майбутнього Юрієвого наслідника й тому безпосереднє по смерти Болеслава-Юрія передали йому владу в державі без найменшого спротиву. З ним потому відбивалося українське громадянство від зазіхань і наскоків Казимира, в Любарті бачило переємника традицій та інтересів династії Романовичів.
Алеж Любарт, хоч і посвоячений з останнім українським князем, хоч культурно цілком зукраїнщений, був всеж таки литовським, не українським династом. Він ані не продовжує, ані не замикає собою княжої доби України; навпаки він починає нову литовсько-польську добу.
Тому трагічна смерть Болеслава-Юрія Тройденовича сталася перелом овою датою в історії України. 1340-вим роком замкнено насильно добу державної незалежности нашого краю й народу. З тієї лиховісної дати починаючи, Україна зникає з політичної карти Европи, з многоважного чинника рівноваги на її сході стається предметом безупинної боротьби сусідів, що кинулися на її плодючі ниви, земні скарби, комунікаційні шляхи й нарешті на саму душу народу. Рівночасно в 1340 р. починається визвольна боротьба українського народу, переплетена підйомами й упадками, успіхами й невдачами, але заєдно опромінена найвищими ідеалами людськости.
ОРГАНІЗАЦІЯ КНЯЖОЇ УКРАЇНИ
Громада і князь
Основою організації українських племен було громадоправство; його виразом було народне зібрання, прозване вічем. На вічу вирішувано «все приємне й прикре» для громади, як писав Прокопій, обірано виконавців народньої волі, провідників у воєнних походах та начальників племени. Згодом, коли варяжські завойовники опанували все життя буття українських племен, коли волею й неволею втиснули їх у рямці державної організації, віче втратило свою первісну вагу. Подекуди осталося воно пережитком, подекуди-ж остаточністю, що її хапалися в прикрі хвилини князі, абож незадоволений князями народ. Назагал віче не розвинулося в нас до якоїсь усталеної законом парляментарної установи, як приміром у Новгороді. Українські князі з т. зв. Рюрикової династії, витиснувши первісних племінних начальників і родових старшин, вважали українську землю своєю родинною власністю, розпоряжалися нею по своїй волі й тільки у виїмкових випадках засягали поради в публичної опінії, що її висловлювало віче. В практиці, сила, й вплив віча росли в міру того, як слабла княжа влада і навпаки. Подібно, як неусталений був розподіл законодатної влади віча й виконавчої влади князя, не усталилося в нас і право наслідства на княжих столах. Зразу обовязувало, хоч і не все практикувалося, право родового старшинства, згодом вдомашнилося т. зв. вітчинне наслідство, закріплене в 1097 р. ухвалою княжого зїзду в Любчу. Вміру того, як вітчинне право наслідства перемагає старшинне, росте вплив громади й віча на князя. В деяких випадках приходить поміж вічем і князем до формальної умови, що її князь заприсягає. Найкраще розвинулася вічева установа в Києві, до певного значіння дійшла вона в Галичині, за Данила.
Князі поміж собою
Згідно з династичними традиціями Рюрикового дому, всі князі вважалися рівними й незалежними від себе. Великий київський князь був, правда, «отцем і господином» для решти князів, але формально вважався тільки першим поміж рівними. Але цей неписаний закон княжої суверенности не завсігди практикувався. Як довго на київському столі засідали талановиті й енергійні «збирачі українських земель», що вміли заступитися за повагою сеніорату, ця рівність зводилася нінащо: волосні князі ставали намісниками великого, київського князя. Згодом, коли Київ утратив своє чолове становище поміж українськими столицями, а велика держава Володимира і Ярослава розпалася на шахівницю удільних князівств, традиція про суверенність князів вертає до давньої сили. Зрушують її щойно Романовичі, що організують Галицько-Володимирську Державу на підвалинах західньо-европейської, февдальної системи. Полягала вона на тому, що на чолі держави стояв великий князь, а від нього йшла в низ ціла драбина удільних князів, бояр, дружинників і княжих урядовців, аж до поменчих землевласників й нарешті малоземельних селян-хліборобів. Зародки тієї системи помічуються вже в Київській Державі часів Мономаха, за Данила набірає февдалізм ясно окреслені, правові форми.