Волинь
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Волинь». Краткое содержание книги:
Автор описує події, які відбувалися на Волині: бої між поляками та більшовиками у 1914–1918 роках, між Центральною Радою та більшовиками у лютому 1918 року, рух українського відродження, терор польської влади у 30-х роках. Дія відбувається у відносно короткому часовому проміжку, та цей час був вирішальним для цілого народу і визначив його минуле і майбутнє.
Володькові шкода було кидати школу. Ходить до самого кінця. Ганка також ходить, але більше з нею не балакав. І так осоружні хлопчиська проходу не дають. З Фоном знов побився, навіть учителька зауважила, що «наш Володько балує».
З війни доходять чутки, що в руській армії появилися «ізмєннікі».
— Ота проклята дрань! Ота зволоч! — лаявся Матвій. — Кров людську продають. А що робить Ніколай Ніколаєвич? Чому не вивішує все дотла…
Кажуть, війську потрібні «снаряди», а вони сухарі печуть. У Карпатах худоба гине. Коней гнилими сніпками зі стріх кормлять. А такі коні. Боже, Боже!..
Від Василя знов нема ніяких вісток. Хто його знас, чи живий. Великдень цього року, ніби поминальниця. Нема горілки, нема співу.
При розговінню свяченим яйцем, і в Єлисея, і в Матвія, всі Василя згадували.
Одарка оповідала:
— Прийшла я, голуб'ята мої, на всюночну до церкви… Господоньку Святий! І церква та сама, і світла не менше, і співають хороше, а на душі у мене ніби гніт лежить. У Велику П'ятницю висповідалась, до Причастя аж у неділю підступила, два дні рисочки в устах не мала. Стала навколішки перед Матір'ю Божою, молюсь, а молитва не йде на думку. Диявол заволодів мною. Кажуть, що то гріх за людинею та побиватися, та ще й у церкві… Але що діяти, що чинити. От клянуся, що я не могла за «нього» не думати. Гріх — грішний, але не могла… Про Бога треба б, так ні… Він, мій сокіл, мій орел, моя кохана дитина, замість святого образа стоїть сумний перед моїми очима.
А як розговлятися почали, Палажка впала на постіль і так, мої людоньки, зайшлася, так тяжко заголосила. А я стою коло столу, як дерев'яна, офірку в руках тримаю, хочу перед образом засвітити. В очах моїх темно, темно зробилося, ніби хто мене узяв та й закрутив, а після раптом поставив на землю. Не можу на лаву звестися, щоб офірку приліпити. Вчепилася за ріг столу, але не вдержалась. Як стояла, так і звалилася до землі. Плакати не було сили.
Ніде нема радості в ті дні. Ні на землі, ні на небі. Отже, і дзвони дзвонили, але звуки їх, мов тінь від густого лісу, мов траур від чорного серпанку. На цвинтарі дівки не виводять «кривого танку», ані пісень не співають. Голови, як і завжди, барвінком та паперовими квітами квітчані, але сміху не чути. вивіскувань нема, парубків чубатих нема. Є недолітки, що тягнуться догори, на пальці спинаються і плачуть від міцної затяжки тютюном.
Там десь у Карпатах парубки. «Ой, по горах, по горах австрійських, солдатскіє кості під снігом лежать», — виспівують дівки.
А чиї кості? Пішов Василь, Петро, Данило… Скільки їх пішло. Все в Карпати, все під Варшаву, все у мазурські багна, все в Августовські ліси… Напхали, завалили трупом, загатили багна, засипали гори… І звідки візьметься радість?
На Великдень якийсь москалик плівся шляхом і до Матвія забрів. Матвій запросив до столу, а Настя ковбасу і печеню, і все, що мала, виставила. Матвій розійшовся, що війна, мовляв, від Бога. Бог так, видно, хоче. І слава Йому, все-таки «наші» хоробро «деруться». Все-таки погнали нехриста углиб його царства.
Матвій говорив з вогкими, запаленими пристрастю очима, а москалик все «оплітав та оплітав»…
— Пробачайте, що, може, у нас не так, як у вас. У нас усе, пробачайте, по-простому… — вибачалась Настя.
— Нічаво, старуха. Колбаса хараша. А ти, тятька, зря гаваріш… Да! Ти старий чоловік, ситий і дома. На фронтах ти не бував і війни отієї самої не видав. Та й царя ти також не бачив. Я, можна сказати, ближче від нього був, а також не бачив. А війну оту саме хай собі чорт спокійно візьме. Думаєш, я знаю, за що кров ллю? За родіну? Карпати родіна моя? Так? Помиляєшся. Плювать мені на ті самі Карпати… От що… Родіна моя Рязанка… Понял? А на якого чорта мене сюди перли, сам толком не розберу…
Матвій замовк і зніяковів. Видно, в тон не потрапив. Знати, це «роззлоблений» москалик.
— Я уж, мамаша, — звертався москалик до Насті, — три рани в Карпатах дістав…
А от і третій раз несу туди свою башку, по четверту рану; а ні, то куля в лоб. І все до чорта хай прахом стелиться…
Хто його знає, що то за москаль. Може, надісланий, може, втікач який, що народ бунтує… Але що Матвієві до того за діло… От наїсться і хай йде собі з Богом. Може, він Карпат і не бачив, а тільки хвалиться ранами.
Зараз по Великодні кінчився шкільний рік. Після випадку з Ганкою Володько уникав учительки. Не бажав з нею зустрічатися, не усміхався. Також не просив пуделок та коробок. Все це Хведот дістав, а Володько навіть не зацікавився, навіть оком не кинув.
Після останньої лекції останнім відходив Володько. Учителька йшла за ним і, коли Володько сухе «досвіданія» кидав, протягнула руку і мовчки взяла його за карк. Він оглянувся.