Волинь
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Язык: украинский
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Волинь». Краткое содержание книги:
Автор описує події, які відбувалися на Волині: бої між поляками та більшовиками у 1914–1918 роках, між Центральною Радою та більшовиками у лютому 1918 року, рух українського відродження, терор польської влади у 30-х роках. Дія відбувається у відносно короткому часовому проміжку, та цей час був вирішальним для цілого народу і визначив його минуле і майбутнє.
Коли весна вдарила і, мов вогку дергу, зняла снігову накривуу землі, одного дня учителька влаштувала прогульку до ліса за пролісками.
Вже не всі ходили до школи, але ті, що ще зісталися, пішли до лісу дуже радо. Через попівський город, сад, поле вийшли на зруб. За зрубом ліс, у лісі невеликі яри, де літом ростуть малини та суниці. Далі Угорська долина й озеро.
У лісі майже сухо. Прибите снігом листя вкрило землю тонкою сірою плівкою. Через неї проверчують впертими носиками дірки проліски, що весело та задавакувато біліють на сонці. Брость на гіллях дерев нагадує окапки воскових свічок і пахне соком. Берези гойдають косами — піднімають та опускають довгі фаї, ніби дівки при купанні.
Школярі скоро розсичалися і змішалися зі стовбурами дерев, кущами ліщини та пташачим співом.
Володько подався просто на взлі'сся над Угорщину. Коли приложити до чола долоню, видно звідсіль ціле плесо озера, що жахкотить зливою променів.
Під ногами було досить квіток, але рвати їх не хотілося. Зійшов на край лісу, оглянувся — сам. Так, він сам. Побачив поблизу дубового пеньочка, який, здавалось, навмисне поставлений тут, щоб на ньому присісти… І Володько присів. Чому, дійсно, йому не присісти. А присівши, голову по звичці підпер і задумався. Згадав Василя. Він вже в полоні. Це всі знають. Дістали від нього подвійну, зі зворотною адресою листівку. Писав: «жів, здоров, чево і вам від Господа Бога желают. Просив «посилки». Володько не раз — багато, дуже багато разів згадував свого доброго Василя.
У великій задумі Володько не помітив, що хтось коло нього ззаду стоїть. Почув сміх і оглянувся — Ганка Сидорчукова. Вона ходить до першої групи. Досить висока, струнка. Рівний, гарний, дещо покрапаний ластовиннячком носик. Сині розумні очі, русяві довгі коси. В руках у неї великий пучок пролісків.
— А ти ж що тут робиш? Володьку! Де твої проліски? Що скажуть «госпожа» учителька?..
Володько схопився і від несподіванки не знав, що відповісти. Винувато дивився на свої порожні руки і ніби дивувався, що вони таки дійсно порожні.
— А де ж ти нарвала стільки? — нарешті вирвалось у нього щось подібне на запит.
— Там! — тикнула рукою на пригірок Ганка. — Там їх стільки, що Господи… Я занесу учительці…
— Учительці? А я, бач, не маю. Я шукав, а не знайшов. Ні. Я-то знайшов. Були якісь під ногами, але я, Ганко, хотів гарних, великих, отаких, як оця твоя, зібрати. Йшов і ось найшов… Там озеро…
Ганка глянула в долину і кивнула головою. Маленьке пасьмисько волосся має від вітру над її очима.
— Умгу! — сказала вона. — А хоч, то я дам тобі цю квіточку? Може, назбираєш ще таких… Ти ж знаєш цю долину?
— Ще б ні. Ми дві літі тут з угорщанами билися. А знаєш, ті чорти «здорово деруться».
При цьому показав шрамик на чолі.
— Бачиш? Це від каміння. Як мазнув, зволоч… Але й я його цільнув… Аж підскочив і сів. Ха-ха-ха! Як сніп звалився, їй-богу!.. Ми пасли, знаєш, отам… Там за лісом. Там наші поля. Я, Німий і Хведько з Ільком. На нас напало… Ну… зо дванадцятеро… О, так. Дванадцятеро напевно було. На Німого троє, на мене троє. А Хведько що? А я як почав… Ах, коли б ти тільки бачила… Ех, як почав їм мастити… Але до них на поміч підбігли ще і один як цільнув камінчиком… Так просто й поставив мені отут печатку.
— А боліло?… — запитала Ганка, широко дивлячись на нього…
— Ееет! — махнув він рукою. — Ми ще не так билися. Ми восени порішили віддячити їм… Як піймали удвох з Німим одного постолячника… Я мав отаку довгу «піку» з вільхи. Збив на цорупалок… Кров'ю вмив його…
— Ото! — похитнула головою Ганка.
Цю останню історію Володько видумав. Навіть не видумав. Щось подібне оповідав йому Трохимів Антін. Але нащо і чому він бреше? Він зловив себе на брехні і виразно почервонів. Одначе в той самий мент сам повірив у свою брехню.
Ганка витягнула зі свого пучка ту найбільшу, на яку Володько вказав, квітку.
— Ну, то хочеш цю, чи, може, цю?… Володько подивився байдуже.
— Все одно, яку… Але тільки одну? Що я з нею буду робити?
— Назбираєш ще! — майже викрикнула Ганка. — От який ти ледачий… — і засміялася. Володько зауважив також її зуби. Рівні і білі. Узута вона у великі з широкими халявами чоботи.
— Тобі, Ганко, треба, щоб купили черевики… — зненацька сказав він.
Вона кинула погляд на свої чоботи…
— Хто мені купить? Тата забрали і, може, вб'ють, а дід не хочуть. Кажуть, грошей нема. Але чекай… Побачиш, які я матиму черевики вліті…
Далі Володько оповідає, як він з Німим минулої весни на отих он дубах шулічі кубла видирав, як дерся на височезне дерево, а шуліки хижі птахи. Як злетить на людину, очі може виклювати. А що ж… Але він не дурний з голими руками лізти. Він узяв собі в Німого ремінного нагая, за пояс застромив ніж тесак і тоді підлазь, коли хоч.