Позичений чоловік

– Хомо, вщипни мене, бо чи не сон сниться.

– Мартохо, а ти вщипни й мене.

Я щипаю Мартоху, Мартоха щипає мене до гострого болю, бо пальці в жінки як залізні, а телиця не зникає, лежить, як І лежала біля жолоба з пашнею. Значить, не мариться уві сні, значить, лежить наяву.

– Приверзлась така маячня, Хомо, що страшно згадувати й казати. Багато є дурних снів, та не всі вкупі, а цей сон – чудасія про Мусія, та й годі! Начебто наша телиця... – У Мартохи при спомині задрижали губи, немов кропивою попечені. – Телиця наша... – Губи їй тремтіли, як дві дрібні мишки, що побачили кота і з переляку ніяк не можуть кинутись навтікача, бо лапки їхні у пастці. – Телиця... наша... здохла. Приснилось таке...

Після цієї нічної пригоди Мартоха день-другий ходила мов із хреста знята. Либонь, за мамою рідною так не побивалась. Ото несе ложку зі стравою до рота – й забуде донести. Пішла з відром до криниці по воду – й по дорозі забула, куди йде. Так той сон наполохав! І мовчазною стала. Раніше засипала, як горохом у бочку, молола язиком, як пес хвостом, а тут як заворожило Мартосі, дивиться спідлоба й тримає губи на замку.

– Ти з тіла спала, з лиця змарніла, – кажу. – Не побивайся, то лише сон.

– І ворогові своєму не побажала б удруге пережити такий сон.

По-всякому стають знаменитими. Колись до війни у Яблунівці був дід Весна, вже переставився, а слава його й досі жива. Якось йому так щастило, що кілька разів діда Весну – голову, груди, плечі, спину – обліпляли рої бджіл, і він, обснований бджолами, у полоні їхньої шерехатої лунодзвонної музики спокійно собі ходив по сільських вулицях. Уже після війни в директора нашої школи Кастальського Діодора Дормидонтовича водився індик, який любив скрізь ходити назирці за своїм хазяїном. Той до школи – й індик гордовито дрібцює до школи, той на десятихатку читати газети якійсь ланці – й булькатий індик прошкує слідом, той до лавки по гас чи сіль – і, джерґочучи, індик поважно виступає за директором. Листоноша Федір Горбатюк зажив, скажімо, слави тим, що в часи, коли ще було скрутно зі взуттям, умів берегти свої єдині чоботи, як ніхто. Листоноша носив чоботи через плече, зв’язуючи докупи довгими хлястиками з халявок. Підходячи до ганку поштової філії в сусідніх Малих Дубових Грядах, він мив у калюжі ноги, взувався – і заходив на пошту в незапорошених, старанно начищених чоботях. Одержавши газети, журнали та всяку іншу кореспонденцію, Горбатюк із великою гідністю покидав філію, мало не на ганку знімав чоботи, зв’язував хлястиками, перекидав через плече, де вже висіла повна поштарська сумка, і, босоногий, повертався до Яблунівки, де від хати до хати ходив босоніж,