Емма

— Ось, — мовила Гаррієт, — ви не можете не пам'ятати.

— Але ж я справді не пам'ятаю.

— Як же так! А я й не думала, що ви забудете про історію з пластирем, що трапилась у цій ось кімнаті в один із тих останніх разів, коли ми в ній були! Буквально за кілька днів до того, як у мене сталася ангіна, саме перед приїздом містера Джона Найтлі та його дружини, здається, того ж вечора. Невже ви не пам'ятаєте, як містер Елтон порізав пальця вашим новим складаним ножиком, а ви порекомендували йому скористатися липучим пластирем? Але оскільки ви пластира при собі не мали, а в мене був, то ви попросили поділитися; тож я дістала свій і відрізала йому клаптик; але цей клаптик виявився завеликим, і він відрізав менший, а з тим, що залишився, трохи побавився і віддав мені. А я ж по своїй дурості взяла та й зробила з нього скарб — зберегла, щоб ніколи ним не скористатись, а поглядати на нього час від часу, отримуючи величезну при цьому насолоду.

— Гаррієт, серденько! — вигукнула Емма, рвучко підвівшись і закривши рукою своє обличчя. — Я просто не знесу цього сорому. Чи пам'ятаю я? Так, тепер я все це згадала; все, крім того, що ти зберегла цю реліквію, — до цієї хвилини я про це нічого не знала, — але пам'ятаю порізаний палець, свою пораду щодо липучого пластира, пам'ятаю, як я сказала, що не маю його при собі! О, гріхи мої тяжкі! А в самої було повно в кишені! Це була одна з моїх хитрих штучок! До скону мені судилося червоніти від сорому. Ну що ж, — сідаючи знову. — Давай далі!

— А ви і справді мали при собі пластир? Ніколи б у житті не подумала, це вийшло у вас так природно.

– І ти взяла і зберегла оцей пластир заради нього! — мовила Емма, забуваючи про свій сором і починаючи відчувати здивування пополам із цікавістю. А про себе подумала: «Свят, свят! Щоб я — та й приховала шматок пластира, що ним користувався Френк Черчілль?! Ніколи б до такого не додумалася».

— А ось, — знову заговорила Гаррієт, — ось те, що є ще дорогоціннішим, тобто було ще дорогоціннішим, бо колись це насправді належало йому, в той час як пластир не належав йому ніколи.

Еммі кортіло швидше побачити цей найдорогоцінніший скарб. Це був огризок старого олівця; шматочок без осердя в ньому.

— Це дійсно належало йому, — повідомила Гаррієт. — Пам'ятаєте, якось уранці… ні, мабуть, ви не пам'ятаєте. Але якось уранці, точно не згадаю коли — у вівторок чи в середу перед отим вечором, йому знадобилося щось занотувати в блокноті, про хвойне пиво. Містер Найтлі розповідав йому про те, як варять хвойне пиво, і йому знадобилося записати рецепт; але коли він витягнув свого олівця, то в ньому залишилося так мало осердя, що він швидко його списав, і вам довелося дати йому інший олівець, а непридатний для писання огризок лишився на столі. Але я за ним весь час спостерігала, і як тільки з'явилася нагода — поцупила його, і до цієї хвилини ніколи з ним не розлучалася.