Київ — New York
- Автор: Тетера Ірина
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Брайт Стар Паблішинг
- ISBN: 978-966-2665-74-1
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Київ — New York». Краткое содержание книги:
ISBN 978-966-2665-74-1
© Брайт Стар Паблішинг, 2016
© Тетера І., 2016
Діти не кривили душею. Вони напевно знали: чудеса трапляються. Бодай іноді. Якщо в них вірити. І, не зраджуючи своїй вірі, вони слабкими тремтячими пальцями виводили на папері невмілі закарлючки. Ці дитячі малюнки були більш зворушливими й щирими, ніж сухі професійні роботи.
Марно говорити, що нам, успішним і здоровим, ці уроки давалися важко. Я дедалі частіше чула відмовки колег. Їхнє завзяття відвідувати хворих дітей згасало з кожним днем. Точніше, хай як жорстоко це прозвучить, із кожним згаслим життям. І вже через рік я їздила до лікарні сама. Інші художники обмежувалися грошима, переведеними на рахунок клініки.
Я не звинувачувала їх. Це справді було дуже важким випробуванням. Багато хто з моїх колег впадав у депресію, варто було їм побачити порожні панцирні сітки на ліжках у палатах, де ще вчора жила дитяча надія. Дорослі знали: у цих стінах усе залежить від випадку, від сліпої волі долі. Знала це і я. І намагалася закінчити з кожною дитиною її роботу, не відкладаючи нічого на завтра. Бо завтра могло не бути. А вони не розуміли мого поспіху.
У цих лікарняних стінах, не бажаючи миритися з реальністю, текло буденне життя. І діти, подібні на інопланетян своєю блідою шкірою й безволосими головами, поспішали в коридори, щойно медсестри виймали з їхніх вен голки крапельниць. Вони так само, як і їхні ровесники, дружили, закохувалися, сварилися, мирилися, дарували одне одному подарунки, відзначали дні народження та свята, мріяли про майбутнє, загадували бажання.
Тут вони, не помічаючи й навіть не усвідомлюючи цього, билися зі смертю, відвойовуючи по хвилинах, по годинах одне на всіх життя. І мені часом доводилося бути свідком дуже щирої, справжньої дружби, з різних причин неможливої за воротами лікарні. Я була впевнена: зустрівши одне одного в кращому, здоровому житті, багато з цих дітей не знайшли б спільних тем для звичайної приятельської бесіди. Тут усе було інакше. Вони стояли перед прірвою смерті, міцно тримаючись за руки. Може, тому, що одному стрибати в холодну порожнечу набагато страшніше?
На відміну від колег-художників, я звикла до цих дітей і їхніх проблем. До тиші в знесилених коридорах. До запалених і заплаканих очей батьків. До мовчазного безсилля персоналу. Так, я справді звикла. Але й це не відучило мене дивуватися усмішкам на дитячих обличчях. І їхньому бажанню жити всупереч болю, навіть не розглядаючи можливості поразки.
Що й казати, розмови про смерть у цих стінах були негласним табу. І якщо, повернувшись з дому після двотижневої відпустки — блоку їхньою мовою, — хтось із дітей не знаходив своїх друзів у сусідніх палатах, для них це означало лише одне: друзі одужали.
Саме тут, в онкології, я навчилася цінувати сьогоднішній день, хоч би яким він був. Звісно, до багатьох дітей я встигала прикипіти. Але хай би що трапилося завтра, я ніколи не плакала. Можливо, тому, що була скупа на емоції, а можливо, через те, що не вважала їхню смерть кінцем, вірячи в світлі душі. І лише лютий фізичний біль викликав моє щире співчуття. І я щосили намагалася відволікти дітей від цього болю.
Я почала помічати, що багато вбитих горем батьків не завжди можуть дати дітям позитивні емоції, яких вони так потребували. Не тому, що не хочуть цього. Дорослі просто й самі вже не пам’ятають, що таке щастя. Вони дуже втомилися боротися зі смертю. І дуже втомилися боятися. І ніхто не має права засуджувати їх за це. Бо ніхто не знає, скільки сил доводиться витрачати матері на те, щоби, прокинувшись уночі від повторюваного кошмару втрати, вслухатися в тишу палати, ловлячи ледь вловиме дихання своєї дитини, щоби переконатися: вона жива.
Я завжди вірила, що роблю існування багатьох у цих стінах трохи світлішим, відводячи дітей за собою в інший, хай і вигаданий світ. І це було важливіше за порожні переживання, не здатні змінити ситуацію.
Але одного разу справді талановита дівчинка, порушуючи всі тутешні правила, запитала мене:
— А вмирати — це страшно?
Ми сиділи на кушетці в її палаті. Я принесла їй фарби. Я не знала, що відповісти. Тут не було заведено розмовляти про смерть.