Київ — New York

— Ти справді любиш мене?

У його голосі була надія. Така явна, що й бажання самопожертви, і біль відійшли на другий план.

«Ні», — хотіла відповісти я. Але, звісно, промовчала. Олег не потребував моїх одкровень. Він шукав твердої підтримки й безперечних запевнень. Він хотів напевне знати: я буду поруч, хай би що сталося.

— Я люблю тебе, справді, — промовила я спокійним, рівним голосом.

І, знайшовши цю впевненість у словах, він сів поруч, поклавши голову на моє плече. Іноді, розбиваючи тишу, він ще схлипував. Я не жаліла його. По-перше, тому що ніколи не була сентиментальною, а по-друге, чоловік, який викликав у мені почуття жалощами, для мене переставав бути чоловіком. Звісно, мені було небайдуже до його страждань. Напевно, це можна назвати співпереживанням. Так, я співпереживала його почуттям. Але сама нічого не почувала.

Ми просиділи так до світанку. Під ранок, коли він нарешті заснув, я мучилася від болю — плече жахливо заніміло.

Я не брехала Олегу, коли казала, що завжди буду поруч і що люблю його. Я насправді любила його по-своєму: як друга, як брата. Та неважливо, як. Він був частиною мого життя, і я знайшла спосіб вираження моєї вдячності — присутність поруч із ним.

Адже я справді була страшенно вдячна Олегу за тепло, яке він мені дарував. За те, що вже не прокидалася на зламаній розкладачці в холодній обшарпаній кімнаті гуртожитку. За те, що в моїй майстерні завжди були дорогі фарби й папір, а я мала можливість навчатися улюбленої справи в найкращих педагогів. Але найбільше я була вдячна йому за ту дбайливо створену ним країну чудес, яка оточувала мене. І мені здавалося, що моя подяка набагато сильніша за любов. Адже я була впевнена, що любов закінчується.

Я не сумнівалася в цьому. Так було в однієї художниці з Андріївського узвозу. Ця історія чомусь запам’яталася мені.

Художниця не була красивою, хоча, звісно, судження про красу необ’єктивні. У кожного свої ідеали, але моїм вона явно не відповідала. У ній текла гаряча східна кров. Гадаю, вона була узбечкою чи, може, татаркою. Про це говорила її зовнішність: трохи розкосі чорні очі, густе кольору воронячого крила волосся й помітний

темний пушок над верхньою губою. У її зовнішності було щось диявольське, і, напевно, саме це мене відштовхувало.

Усі чоловіки втрачали голову, коли вона дарувала їм усмішку. І, знаючи про свою владу над ними, вона вміло цим користувалася.

Близько року її полотна приносив худорлявий юнак, який нічого не тямив у живописі. Він мав великі блакитні очі та світлі кучері, що спадали на бліде, напівпрозоре обличчя. Синюватий відтінок його шкіри завжди наводив мене на думки про проблеми зі здоров’ям.

Юнак, не помічаючи нічого навколо, мовчки розставляв картини коханої на іржавих розхитаних підставках і відразу йшов. Але ненадовго. Він повертався не пізніше, ніж за чверть години, при-носячи дешеву світло-коричневу каву в пластиковому стакані.