Етюд із метеликом
- Автор: Гуменюк Надежда Павловна
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-885-2
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Етюд із метеликом». Краткое содержание книги:
ISBN 978-617-690-885-2
© Гуменюк Н., 2017
© ТОВ «Видавництво “Віват”», 2017
— А казьонку мона? — пооране зморшками й чисто поголене з приводу поїздки до міста дідове обличчя стало таким нещасним, ніби Любка його на каторжні роботи прирекла.
— Що казьонка, що самогонка — один дідько. Навіть не думайте! — суворо наказала Любка.
— Добре, добре, «доцю»! — хитро усміхнувся дід. А за хвилину видав свій новий експромт.
— Я вас утоплюся! — пригрозила Любка. — Колись ми ще зберемо гроші на другу операцію, і ви не будете, як циклоп.
— Охо-хо, Любцю. Другої операції нігди не буде. На що там уже мені двома очима дивитися? На дівок? Вельми дєкую, що хоч на одне прозріти помогла. Тіко що ж там моє «дєкую»? Що воно тобі дасть? Я ж не Господь Бог, щоб долю твою полегшити. Тєжка вона в тебе, Любцю.
Чому це всі в селі вважають, що в неї доля тяжка? Дехто зітхає їй услід, мовляв, що з блаженної візьмеш? Дехто й відверто підсміюється. Навіть дід Гілько аж ногою тупнув спересердя, коли дізнався: «Дурна ти, Любцю, як сало без хліба! Ти б про себе, про свою судьбу подумала. Чужі діти… Думаєш, віддячать вони тобі колись? Та тут свої навіть не згадають». Але як сказав тоді «Любцю», так відтоді вже й називав її тільки Любцею.
Любка не нарікала ні на людей, ні на долю. І про віддяку навіть не думала. Яка віддяка? За що? Що вона такого зробила? Та їй давно не було так добре, як тепер. Відтоді, як повернулася в село, наче подвоїлися сили. А коли в хаті залунали дитячі голоси, ніби й світ змінився, ніби додалося в ньому яскравих барв, яких вона, як дальтонік, досі чомусь не помічала. Легко давала лад у господарстві: потинькувала й побілила хату, вставила нові вікна (щоб дітям не дуло через щілини в старих рамах), купила беушний ноутбук (чула, що теперішнім школярам ніяк не обійтися без комп’ютера), завела козу (дітям молоко потрібне, а хіба його накупляєшся на стількох?), запорала весною два городи — свій і Зінин. Вітько й Вадик стали завзятими рибалками, тож риба — і смажена, і варена, і в’ялена — не виводилася на кухні. Літом усі разом збирали чорниці, суниці й лохини, потім пішла ожина. І самі від пуза наїлися, і припасли на зиму, ще й заготівельникам здали кільканадцять відер, тож школярам на новий одяг та взуття заробили. Восени вона разом із Настею піде на болота за мохулями — ягода рідкісна, помічна, можна буде й до міста повезти, на продаж. Та й за гриби, якщо постаратися, можна добре вторгувати.
Зіна аж за півроку вислала двісті євро. Зателефонувала, сказала, що не все так склалося, як гадалося: довелося тричі роботу міняти, бо хазяї не вельми порядні траплялися, від одних ледве втекла, другі й копійчини не заплатили за два місяці, а вона ще й Ніні заборгувала, бо жила в неї якийсь час. Тут ніхто тебе за «так» не пустить переночувати й скибки хліба не дасть. Тепер усе нібито налагодилося, тож трохи грошей зможе відкласти.
Любка заспокоїла її: з дітьми все добре, ростуть, навчаються, усі здорові, Світланка вже абетку взялася засвоювати. Така тямуща дівчинка! Така розумашка! За гроші хай не переживає — вони не бідують: самі заробляють, Артем добрі аліменти сплачує. А от телефонувати до дітей треба було б частіше, вони ж чекають. Зіна погодилася — «авжеж, я теж за ними дуже скучила». Але після цього знов як у воду впала.
Того ранку Любка випровадила школярів і побігла до діда Гілька — око закапати, бо старий десь ногу підвернув і не виходив із хати. Повернулася додому — двері відчинені, а в хаті таке ревище, що їй аж у грудях похололо. Думала, щось зі Світланкою сталося, вона ж її ще сонною залишила. А мала, ще в нічній сорочечці, з розкуйовдженим після сну волоссячком, в одному капчикові, сидить на ліжку. Побачила її, кинулася, обхопила за шию, захлипала в самісіньке вухо.
— Мамусю Любцю, я так злякалася, так злякалася, що ти мене покинула!
У Любки клубок у горлі. Ледве стрималася, щоб і самій не розридатися.
— Ну що ти, моя маленька! Я тебе ніколи не покину.
— Ніколи-ніколи?
— Ніколи-ніколи!
Хотіла сказати, що скоро й рідна мама повернеться, але не змогла. Оте «мамусю», вимовлене Світланкою крізь сльози, теплим клубочком примостилося в серці, і їй не хотілося, щоб воно викочувалося звідти, зникало. Хай це тимчасово, хай на якийсь рік-другий, але вона — мама.
На Покрову явився несподіваний гість — Артем. Після колонії він працював будівельником у тому ж місті, де відбував покарання, потім майстрував вікна та двері в сусідньому. До батьків не хотів повертатися й не одружився вдруге. Свірські, які люто зненавиділи Зіну після її розлучення із сином і другого заміжжя, написали йому, що вона тепер десь у світах шукає нового чоловіка, а доньку покинула в чужій хаті. Як же це так, щоб дівчинка росла в зовсім чужої людини? Хто знає, чи там хоч їсти є що, бо жінка та якась дикувата, непевна, може, навіть із бзіком у голові. Вони нібито хотіли забрати Настуню до себе, ходили до школи, умовляли. Але вона ні на які вмовляння не піддається, до них не признається й зі своїми молодшими братами та сестричкою нізащо не хоче розлучатися.