Етюд із метеликом

Їй подобалося будити вранці Настуню, готувати для неї сніданок, проводжати її до школи, виглядати зі школи, мити й розчісувати їй коси. Подобалося дивитися, як вона готує уроки, ходити з нею лісовими стежками, розказувати про помічне зілля та коріння. Вона тішилася, що дівчинка відійшла від своїх страхів, перестала плакати ночами. Не могла вже уявити розлуки з нею. Та й що буде з Настунею, коли вона, Любка, поїде?

Тепер і молодші школярі мусили вчитися в Заозерному, бо початкову малокомплектну школу в Сильці закрили. Зазвичай Зінині хлопці самі прибігали до озера та всідалися в човен поруч із Настею. Але цього ранку з ними прийшла й Зіна. Любка зразу відчула: прийшла, щоб поговорити з нею. Вони мовчки прошкували від озера, плече до плеча, як колись, у шкільні роки. Любка згадувала, як урятувала Зіну від сусідського пса, що зірвався з прив’язі й вибіг на дорогу, як кидалася з кулаками на хлопців, які доводили подругу до сліз своїми кпинами.

Вона завжди була Зіниною захисницею. Якби тоді хтось поставив Зіні такого синця, з-під якого цього ранку визирало її око, Любка йому нізащо б не простила.

— Хочу порадитися, — сказала Зіна. — Більше нема з ким.

— А чоловік? — здивувалася Любка.

— Немає більш чоловіка. Спочатку оскаженів, кричав, руки розпустив. Бачиш, яку цяцьку під оком зоставив на довгу й незабутню пам’ять. А потім злякався, що за Настю можуть дізнатися, і тоді… Якщо, каже, вже посторонні знають… Це я йому про тебе сказала й міліцією пригрозила. От і повіявся. Нібито в Польщу на заробітки. А втім, хто його знає, куди. Хіба йому звикати? Воно, може, і на краще, що повіявся. Хіба це життя?