Страшні історії від українських письменників

— ідучи й киваючи головою справа уліво собі у повагу та обриваючи козаків перебитим голосом то у море, то у роздолля, або межи турка невірного.

— Діду! Діду! — каже Мелася. — У нас ведмідь був.

— От, діду, — говорить Михайло, — Мелася завіряє, що ведмідь був у пасіці. Я спав міцно дуже, коли вона мене схопила, вкинула у хижку й зачинила і перелякала. Кричу: «Випусти!», не випуска, — мусив попсувати двері у хижці, — вискочив, вона як скрикне, як верескне, аж у очах в мене ясно зробилося, наче встрелили у вухо; схаменувсь, бачу, вона лежить в мене під ногами, нікого нема, вуллі долі попадали, трава пом’ята, кущі поламленії. Каже вона, присягається, що ведмідь ніби був.

Дід усе приспівував спершу та всміхавсь, а як дійшло до «вуллі долі, кущі поламлені», то дід промовив «гай-гай» і придав ходи.

— А щоб ти не діждав вже довіку меду й покуштувати, лихий патлачу! — проклинав дід, підносячи та ставлячи вуллі, як треба, — бач якого наробив клопоту та шкоди! — а Михайло, помагаючи дідові, радив рушницю придбати добру на прийшлі часи і в думці вже націлював у ведмедя страшного з великою втіхою. А Мелася малесенька, ходячи за обома їми услідок, удесяте оповідала, як той усе трощив і валив, як покачувавсь і цокав зубами білими, і як мед вчищав, і як наближувавсь-наближувавсь… ближче-ближче… а в самої Меласі оченятка блищали й сяяли пломенистій, ніж ті зірочки у небі, що вже їх виблиск згасав та згасав, бо вже починало дніти — хутко й стяга рожева запалала від схід сонця.

— Ну ж, Меласю! Дівчина, так дівчина, на диво здана! — каже дід, всміхаючись та глядячи у сяюче личенько перемучене. Дарма що з личенька спала, а справдешня козачка! Чи ж не диво, що така цяпочка хотіла ще брата боронити та визволяти проти ведмежого зуба! Чи ж не диво, що така безсилочка прогнала й настрахала ведмедя страшного?

Перше, то не диво здавалося Меласі, бо братік коханий і любий. Як же його не боронити? А друге, то, мабуть, уважала Мелася за диво потішне й не нікчемне, бо як згадувала про його, зараз червоніла і зараз сміялася веселенько і, може, трохи хвастливенько.

— Меласю-сестричко! Коли ж я тебе боронитиму? — питав часом Михайло, як розпалений, оглядаючись, чи нема де чого страшного або трудного, щоб його знівечити. — Коли мені доведеться тебе визволяти?

І лягав спати Михайло, може, не раз з потайною на­дією, що от ведмідь знов одвідає, і вночі не спав, прислухавсь, і бравсь за рушницю, що собі покупив, — тільки ще досі, чутно, не діждав патлатого він гостя-одвідача.

— О, братіку, братіку, не дай, Боже, щоб… Мати-заступниця нехай заступить! — промовляє Мелася, як почує Михайлові слова ті палкії і утривожиться такеньки, що аж з личенька спаде.

Отже, й кінець тут — далі що було й буде, не знаю, — не можу кламати, не знаючи сама. Вибачайте та бувайте здорові, та дай, Боже, нам, вам і мені, таку сестричку Меласю, щоб боронила та визволяла від усякого страшного ведмедя нас, вас та мене, що ми, може, змираємо й проти зайця-стрибача — як хоробрий.