Страшні історії від українських письменників
- Автор: Стороженко Олекса Петрович, Вовчок Марко
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-966-942-219-4
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Страшні історії від українських письменників». Краткое содержание книги:
Славно було літувати у пасіці Михайлу з дідом, і Мелася маленька, покинувши мати з старшою сестрою домувати, сама прителішилася до дідуся і хазяйнувала у його в пасіці: співала пісень, ходила по полю збирати полуниці, розбила два горщатка і одну мисочку, теж бджоли доглядала, так що аж, незвичайні, кусали її і тим робили часом з любенького личенька невіть що: з одного боку глянь — Мелася, її щічка, її вічко, а з другого боку глянь — якийсь дутик. Уставала Мелася раніш од усіх і лягала од усіх пізніш, бо, пораючись у дідусевім хазяйстві, було їй, вже казано вам, такого діла, що ой-ой!
Отже, одного вечора, втомившися, лежав Михайло на траві у пасіці і дививсь у небо. Вже зорі поскакували і тонесенький серпок місяцевий блищав над дубом, ніби зачепивсь за кучеряву гіллячку. Мелася, теж втомившися, лежала й ворушилася, дрімала й питалася, чого се досі діда нема. А діда як нема, то й нема — і вдалині не видко.
Пішов дід того вечора у село та чогось дуже довго забаривсь у селі, бо вже ніч глуха, зорі зорять, серпок високо підбився, Михайло заснув, а діда усе нема! І не чути — усе тихо! Коли ж разом земля загула від гаю, і щось важке наближається до пасіки. Таке важке, таке важке, таке важке, що й не зважити на вазі! От воно — от воно! Поронило лісу, суне поміж вуллів, й вулля валить, і квітки давить, і рожу й калину ламає, і дуба кріпкого втрухнуло минаючи — господи-світе! Що ж ви думаєте? Страшенний, патлатий, важкий ведмідь одвідав!
Що робити Меласі? Дрімота одлетіла, немов спутана птиця, і ручечки у жаху, у страху зчепилися. Страшний-страшний гість! Нема порятунку! Братік Михайло коханий! Як тебе рятувати?
Михайло спав солодким сном коло самої хижки, коло дверей, коли чує — трепечущі малесенькі рученятка обвилися коло його, наче ціпка хмелинонька, і голосочок шепоче:
— Братіку! братіку!
— А що? — спитав він, не відмикаючи очей сонливих.
— Ходи, ходи, братіку! О, ходи ж бо, ходи у хижку, бо я тут сама боюся — ходи, братіку, ходи!
І малесечкі рученятка тягнули його сонного з усієї своєї маленької сили, і сльози палючі капали на його від жаху та від трусу, і сердечко маленьке колотилося коло його вірненьке та щиреньке, а він сонний переступив два ступні ті у хижку безважливо і знов припав, сном поклонений. Він не чув, як трепечучі рученятка дурно мучилися і хрумтіли, щоб його піднести, і не чув тихенького, гіркого плачу.
А ведмідь, наче господар, посува та оглядає, де кращий вулій, солодший мед, і як впав йому в око такий, зараз він лапу патлату туди, видира і лакомиться.
О Боже, Боже! Коли б же Михайло спав, не прокинувсь, коли б же! Що буде, як він прокинеться? Він не послуха маленької, піде на ведмедя. Боже, Боже! Зараз ведмідь з’їсть її — зараз!
Чи ж буде ситий він з неї? Хоч би ситий він був та братіка не зайняв. Дарма, нехай її з’їсть — нехай братіка не займає!
Рученятка маленькі зчеплялися міцніш, і сльози лилися ревніш.
А страшний ласач патлатий учища та й учища мед собі поволі й по роздоллі — часом подивиться на серпок місяцевий угорі, ніби кажучи: «Ти, серпку, добре мені світиш»; часом ніби поприслухає: «Здається мені, дівчинка тут десь плаче».
Лихо-лихо! Як вже не розбилось у дріб’язочки маленькеє сердечко, колотячись такеньки швидко та довго!
Коли ведмідь кашлянув — ждати, що зареве. Ні! Він пав долі, та як почне необачний патлач викочуватись та вивалюватись по траві.
Маленькі рученятка вхопилися за сонного брата, трохи не вломилися, а піднесли його трохи й сунули у хижку і зачинили там.
— Що таке? Що таке? — скрикнув молодий козак, прокинувшись, може, трохи і злякавшись, і потрушуючи двері. — Відчиніть-бо! Що таке?
— Братіку коханий, нічого — се я, се я, — одказував йому голосочок.
— Відчини-бо, Меласю, — скрикнув знов Михайло, — нехай я дверей не псую!
І знов потрушує дверима.
— Братіку, — каже маленька, — братіку! — і оглядається округи, і бачить: ведмідь устав, і слухає, і наче чигає на неї, і от наче засміявсь — цокнув зубами білими.