Засвідчення

Керманич повірив їй. Він повірив би, навіть якби Ґрейс сказала, що видіння з’являються у скрутнях її полуничного морозива за італійським рецептом у спекотні літні дні, або коли вона коле лід в інших своїх улюблених напоях — ромі та дієтичній колі з лаймом (її особова справа була вщерть переповнена безладними, невідповідними деталями). Це було в природі аналітика. Але які моделі поглинули розум колишньої директорки? І скільки з них проникло у свідомість заступниці директора? Певною мірою Керманич сподівався, що те безладдя, яке залишила по собі директорка, скоєно навмисне, аби приховати якісь раціональніші порухи.

— Але як це відрізняється від будь-якої Богом забутої смужки на узбережжі поза полем зору? — Таких по всій країні тринадцять на добрий десяток. Місць, які є прокльоном для агентів нерухомості, місць, чия інфраструктура невеличка, а історія недовіри до уряду — давня.

Заступниця директора так уп’ялася в нього очима, що він знову відчув незручність, мов учень середньої школи, вигнаний до кабінету начальства за нахабство.

— Я знаю, що ви думаєте, — сказала вона. — Чи не скомпрометували нас власні дані? Відповідь: авжеж. Так, згодом, і буває. Але якщо є корисні особові справи, ви це побачите, бо глянете свіжим оком. Тому я можу зараз усе це заархівувати, якщо волієте. Або можемо використати вас так, як нам потрібно: не тому, що ви знаєте щось, а тому, що знаєте обмаль.

Керманич відчув, що його гордість спаплюжено, і це відчуття не на добро йому, бо воно від одного з батьків, — матері, яка, здавалося, про все відала.

— Я не хотів сказати, що я…

Вона милостиво урвала його. Її нещадний тон випромінював презирство.

— Ми тут уже давно… Керманичу. Дуже давно. Уживіться з цим. Ви небагато зможете з цим удіяти. — В її голосі почувся надзвичайний біль. — Ви не поверталися додому, несучи це в череві, у кістках. За кілька тижнів, коли ви побачите все, ви довго з цим житимете, тож почуватиметеся достеменно так, як ми… але ще гірше, бо все воно погіршується. Дедалі менше й менше журналів щастить відновити, і дедалі більше з’являється зомбі — от ніби їм промили мізки. І ні в кого з відповідальних немає часу на нас.

Ось він, момент, коли можна висловити співчуття з приводу вередування і несправедливості Центру. Керманич усвідомив це потім, але наразі просто сидів тут, утупившись у неї. Він вважав, що її фаталізм — перешкода, особливо просякнута (за хибним діагнозом, якого він від самого початку був поставив) певною пригніченою втіхою. Клаустрофобічна комбінація, яка нікому не потрібна й нікому не допоможе. Ще й помилкова у своїх порухах.