Засвідчення

Але все ж таки його батько сидів там зі схемами, планами про свою нову роботу, розкиданими навколо нього як докази і свідчення, коли мати поверталася після завдань. Вона витримувала звинувачення — Керманич пам’ятав це — спокійно й холоднокровно, зі зверхньо-відчуженим співчуттям. Мати була нестримною силою, яка накочувалась ударом — ні сіло ні впало — з подарунками, купленими останньої хвилини в далеких аеропортах, і невинними розповідями про те, що робила, або не такими невинними оповідками, які Керманич усвідомив з роками, зіткнувшись із подібною дилемою, що з часом навідалася й до нього, хоч і з затримкою. Дечим розсекреченим вона тепер могла б поділитися, але це сталося з нею вже вельми давно. Ці бувальщини і її зверхність розпалювали батька, але її співчуття розпікало його вже до білого жару. Він не міг розрізнити у цьому ще щось, окрім поблажливості. Чи зможете ви сказати, наскільки щирий проблиск світла в небі?

Коли ж вони розлучилися, Керманич поїхав на південь, щоб жити з татом, який увіллявся в релігійну громаду, де почувався комфортно, бо там було кілька його родичів, і його мистецькі амбіції підживлювалися, навіть коли його банківський рахунок наказав довго жити. Керманич пам’ятав свій шок, коли дізнався, скільки галасу, руху та кольору може бути в тому будинку, куди вони обидва переїхали. Як раптом він став членом більшої родини.

І все ж таки протягом кожного гарячущого літа в цьому маленькому містечку неподалік од Південного Округу, тринадцятирічний, на іржавому ровері з кількома вірними друзями, Керманич постійно думав про свою матір: у полі, в далекому місті чи в країні, цей віддалений проблиск світла, що іноді сходив з нічного небокраю і матеріалізувався на їхньому порозі, у людській подобі. От ніби вони й справді були однією родиною. Колись йому здавалося, що мати забере його з собою, і він перетвориться на проблиск світла, й володітиме такими таємницями, яких більше ніхто й ніколи не дізнається.