Діва Млинища
- Автор: Лис Володимир Савович
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-1520-7
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Діва Млинища». Краткое содержание книги:
— Чєво стоїш? Отойді. Обалдєл от радості? — голос писаря.
Він відійшов. Почув кимось сказане крізь зуби:
— Пощастило.
Пилип Буца дивиться заздро і трохи з ненавистю. Нехай. Не він же, Панас, посилає його служити.
Дістають папірці ще двоє. Останній рекрут затуляє лице руками, а потім, наче сліпий, виставивши руку наперед, йде до товаришів по нещастю.
Староста велить тим, кому до війська, остатися, їм скажуть, коли йти до рекрутського присутствія, а решта може вертатися додому. Хотя, якщо хто хоче помінятися місцем, піти за когось служити — таке дозволяється. Охочих не виявилося. Дурних не було.
«Якби крила — полетів би, — подумав Панас. — Нихай, пожду тиждень-два, ни буду травити Пилипові душу, а там і зашлю старостів до Парасочки».
З цією думкою він і виходить на вулицю. Сніг уже не падає, з-за хмари виглядає краєчок сонця. Воно по-особливому лагідне, мовби не осіннє, а весняне.
— Дєкую тобі, Боже, — вголос тихо каже Панас. — Дєкую, що простив гріха.
5. Вибір Панаса
Кілька днів Панасове серце не те що раділо — співало. Минула загроза, обминула біда, що ще треба? Тре було ждати, доки поведуть рекрутів із села, а тоді, може, й не одразу — свататися. Засилати сватів до Парасочки. Бо ж, певно, щось у неї й було до Буци — жаль, симпатія… Бо як додому вертався з того збіговиська, на дорозі перестріла. Спитала:
— Що там? Ти не йдеш?
— До куми на пироги? — Панас попробував пожартувати.
Парасчиного чола торкнулася легенька тінь. Мовби невеличка воронячка пролетіла над нею.
— До прийому. До війська, — сказала трохи з притиском.
— Як бачиш — нє, — відповів.
Вона скинулася, навіть руки до нього чогось простягла. Глянула з якоюсь осторогою.
— А Пилип?
— Пилипа жде доріженька дальняя, — Панас, певно, не зміг приховати радості, бо вона подивилася вже явно неприязно:
— Радієш?
— Чого б то я мав радіти? Шкода, звісно, али доля така випала. Сам витяг із шапки.
— Сам? Он як…
Одвернулася і пішла. Панаса кольнуло в серці.
«Щось ти занадто переживаєш за тим Буцою», — хотів сказати, проте промовчав.
Увечері все ж трохи побалакали біля перелазу. Парася швидко додому зібралася, сказала, що холодно їй у самій сорочці.
— То вдягнися, — сказав Панас.
— Завтра вдягнуся.
І побігла до хати. Завтра — то й завтра. На другий день стрілися на вулиці, заговорила приязно.
А потім був той вечір. Домовилися стрітися коло Варчиної верби. Та Параски там не знайшов. Почекав трохи, рішив додому вернутися. А потім як стукнуло щось. До неїної доми пішов. Мати Парасчина сказала, що до хрещеної побігла, нитки занести чи що. Ну, до хрещеної, то й до хрещеної. А як проходив мимо Гогульчиного садка, то в темряві розгледів, на краю, побіля річки, дві постаті.
Щось знайоме наче в них видалося.
І Панас тихенько, скрадаючись, потягся до тих фігур — одна велика, друга менша, тендітніша. Зблизька почув голос дівочий. Парасчин.
— Як же я без тебе зостануся? Я ж умру.
— Не вмреш, — Буцин густий, хриплуватий голосисько. — Панас, дивися, утішить…
Параска… Параска нахилилася до Буци, навіть притулилася.
— Як ти можеш таке казати, Пилипцю? — почув Панас. — Нихто мені, кроме тибе, ни потрібен. Я ж тибе тико люблю. Більше никого.
— І я тебе, — Буца. — Тико ж виходу нима. Як утечу — все їдно спіймають. В розбійники же не піду. Січі тепер нима, щоб туди податися.
— Що ж нам робити?! — Параска швидше не вимовила, а зойкнула.
— Долі скоритися… Вийдеш замуж. Хотя би й за того Панаса…
— Ни тре мені ніякого Панаса. Парубок він удатний, тико я тибе одного люблю. Ждатиму, скільки б ни довелося…
— Двайціть п’ять літ? Обоє постаріємо до тої пори.
— І старі женяться.
— Мене й убити можуть, — сказав Пилип чи то з жалем, чи то з приреченістю.
— Пилипе! Не кажи так! — Параска аж трусонула парубка. — Мовчи!
— Чула, що староста приндив? Хранцуз якийся на Расєю збирається вуйною пертися. Так що все може статися.
— Я за тибе молитися буду. Матір Божу проситиму.
— Все їдно ни бути нам разом…
— Пилипцю, в мене все терпне, як подумаю, що без тибе зостануся. За що нам така розлука, за які гріхи?
Отаку розмову почув, отака балачка, отака в них любов… Ну й Параска! Сучка підла! А з ним же, Панасом, як загравала! Типер без Буци вмирати збирається. Ну й умирай, раз така.