Діва Млинища

Панок вилетів з хати, притому добряче грюкнув дверима. Староста Юхим раптом засміявся — голосно, розкотисто.

— Не бійся, синку, — сказав. — Бог, він тоже не біб товче.

На дворі посланця з волості й слід прохолов.

— То мені мона йти? — спитав Панас.

— А чого ж нє?.. Йди. Робота, певно, жде.

— Дєкую.

Панас уже біля воріт спинився.

— То правда, що до війська забиратимуть?

— Звідки знаєш?

— Він казав, отой…

— Забиратимуть. Али нибагато.

— Тико парубків?

— Парубків.

Уже дорогою додому Панас вирішив: раз тільки парубків неженяних братимуть до того війська, то він зараз жениться. Навіть не ждатиме Покрови. Цеї ж неділі зашле старостів, наступної, як годиться, зроблять запитки[18], а там і весіллє. Першою він повідомив про своє рішення маму. Заодно й покаявся, що згрішив та ще й перед святими образами. Мати зітхнула — коби ж чого ни сталося — і сказала, що молитиметься за його прогрішеніє. А сам Панас мусить висповідатися та свічки великі в церкві перед образами святих Дмитрія і Миколая та Матері Божої поставити. Для такого діла й грошей ни тре шкодувати, аби помогло. Може, й проститься, а на піст тре в такім случаю в середу та п’єтницю зовсім ни їсти.

Увечері про те, що хоче, і вже невідворотно, заслати сватів, Панас трохи не своїм начеб голосом звідомив і Параску. Вона завела було давню пісню про Мотрунку, що старша сестра обижатиметься, якщо молодша першою заміж вискочить, не годиться так.

— Зашлю, — вперто сказав Панас. — І спробуй відмовити!

— То що? Наб’єш? — Параска зблиснула диво-очицями, аж у напівтемряві було видно, які вони чорні, разком білих зубів сяйнула.

Панас вдавано насупився:

— А чом би й нє!

— Ще вспієш, як жінкою твею стану.

Панас пригорнув кохану. Ніжно-ніжно, як міг. Відчув запаморочливий запах її тіла. Тіла, яке належатиме йому.

— Та щоб я коли на тибе руку пудняв…

— Усі ви-те таке кажите.

Та Панас побачив — сподобалися дівчині його слова. Додому після побачення летів на крилах. Брата ще дома не було.

«От сморчок, — подумав незлобиво. — Вже й собі з кимось вистоює».

…Радість його пригасив, накрив мокрим рядном той самий староста. Перш ніж одружуватися, мусив про те повідомити старосту, а той — його ясновельможність пана графа, так було заведено. Бо граф міг і не дозволити, або відстрочити весілля, якщо мав на хлопця чи дівчину якісь свої плани — забрати в покоївки чи хлопця в особисті гайдуки. Таке траплялося востаннє в селі літ п’ятнадцять, а може, й більше тому, та порядок лишився.

Староста Юхим, довідавшись про Панасові наміри, сказав, що йому женитися поки що не можна. Треба пождати до рекрутського набору, а він от-от буде. Не випаде така неволя, тоді генче діло. Гадає, пан граф не перечитиме.

— А довго ждати? — Панас промовив те наче дерев’яним голосом.