Відлуння у брамі

— Так, — пожвавішав Йосип. — Воно називається «Спас», перебуває у власності громади, таких собі козаків-характерників.

— Це ще хто такі? — Транихиїл зосереджено намагався навести курсор на якийсь об’єкт на екрані, де було відображено мапу міської акваторії.

— Місцеві дурники. Вони виступають за збереження природи, історичних пам’яток, народних традицій та мови, — пояснив Йосип.

— Якщо вони такі дурні, то чому такі багаті, що володіють тим судном? — Людмила з-під лоба зиркнула на Йосипа, зробивши ковток кави.

— Років зо два тому з’явився у Дніпропетровську один доброчинець на ім'я Іван Погребняк, — заходився пояснювати товстун, аби відволікти увагу співрозмовників від свого чергового прорахунку. — Сам він родом із Новомосковська, навчався у Дніпропетровському університеті, тоді працював на ракетному заводі, але щойно розпався Союз — виїхав до Індії. Кажуть, спочатку заробляв на розробці тамтешніх ракет, а забагатівши — займався ведичними практиками та зціленнями. Сюди повернувся вже заможною людиною. Грошви в нього — кури не клюють!.. Даруйте, он вже пальне підвезли. Зараз, зараз ми… — Ой! — Тобто — Ви — зможете вилетіти, — Йосип підхопився зі стільця і, скотившись сходами, побіг до жовтого гелікоптера. На ходу він вимахував руками та голосно кричав, щоб швидше заливали пальне та готували машину до злету.

— Ти щось знала про цього козака-характерника? — Скрививши губи, запитав Транихиїл у Людмили, з помітною огидою спостерігаючи за метушнею товстуна.

— Ходили поміж чиновників та підприємців якісь чутки, але нічого певного, — знизала вона дебелими, поцяткованими ластовинням плечима. — Транихиїле, а як ти збираєшся допомогти Олегові втекти з корабля разом із контейнером?

— Ні, Олегом більше не ризикуватимемо. Головне, що ми знаємо, де контейнер. Наразі я лише огляну яхту з повітря, а тоді вже будемо визначатися, як повернути твого екс-курвалика. Щодо контейнера — ним нехай займається Йосип. Он він гукає мене, — Тед, прихопивши ноутбук, поквапився до гвинтокрила.