Козацький оберіг

А дванадцять років тому часи неспокійні були — самі пам’ятаєте — турецький султан послав яничарів на Порубіжжя, і вся Перекопська Орда на нас у похід вирушила. Скрутно тоді нам було. То ми за яничарами та ногайцями по степу гасаємо, то вони за нами.

Одного разу ми разом з Богданом Претвичем відбили напад та до Перекопу ворожі війська погнали. Але відбилися ми з побратимом моїм від сотні, по степу кружляємо. Аж раптом — де не взялося — з півсотні ординців! Та за нами в погоню кинулися слід у слід. Коні заморені, ніяк не втечемо від них. Думали, що вже живими не виберемось. Степ відкритий — трава погоріла, ногайці вже ледь не в потилицю дихають. Тільки одна кам’яна баба серед трави біліє — знаєте, їх ще мамаями чомусь називають.

Думали вже ми прощатися один з одним та з цим світом. Бачимо: попереду невеличкий байрак, ми коней пустили — може ногайці по їхніх слідах підуть та нас оминуть, а самі вниз покотилися й рушниці наладнали — як хтось у байрак сунеться — свинцевими галушками привітати. Чуємо: ногайці за нашими конями не погналися — тупіт ворожого чамбулу до нашого сховища наближається. Раптом — тиша. Хруст якийсь почувся, але ні вигуків, ні брязкоту. Тиша запала.

Через деякий час чуємо, що тільки один вершник до байраку наближається. Ми курки звели та хрести свої в зуби взяли, щоб Господь влучити допоміг. Бо, як відомо, людина стріляє, але Бог кулі носить. І ось з’явився над краєм байраку вершник. Тільки замість ординця побачили ми козака Мамая. Сидить собі в сідлі, шаблю скривавлену витирає та посміхається. Ми якось зніяковіли, з байраку вилізли. Дивимось, а навколо — матінко Небесна! — порубані ординці валяються та їхні коні поодинокі бродять і хропуть. Тут нам Мамай і каже: «Хапайте хлопці собі коней та поїхали зі мною, нема часу на сонці пузо по байраках гріти».

Схопились ми на коней та за Мамаєм погнали степом. Але помітив я, що кам’яна баба-мамай десь зникла. Кінь у нього, як вітер, несеться, ногами землі не торкається. «Куди ведеш нас, братчику?» — питаюсь я в козака Мамая. А той і каже: «Ви що, думаєте, що султан оце своїх яничарів та Орду на придніпрянські степи погнав за вашими пропащими головами? Справа в нього тут є, і якщо ми йому не перешкодимо — лихо аж до самих Карпат, а може й далі покотиться».

Промовивши такі дивні слова, погнав він далі коня, а ми з Шершнем за ним. Трапився нам по дорозі загін яничарів, але — диво-дивне! — ми повз них проскочили, ледь чалми їхні не зачепили, а вони повз нас пройшли, немов не три козаки біля них проскакали, а легкий вітерець пронісся.

Під вечір дісталися ми самого Дніпра, до місця, що зветься Кам’яна могила. Поріг реве, навколо каміння височить, ми з коней злізли, і довго нас Мамай вів за собою, між ярами та камінням. Місце похмуре таке навколо, і не знаєш, чи чорти зараз з-під кам’яних брил повилазять, чи ще щось гірше. А Мамай нічого собі, йде впевнено, немов по своїй хаті, — видно, що не раз тут бував…