Пробуджені фурії

— Справа не в…

Оголені жили Оррової шиї напружилися й випнулися назовні.

— Хто ти в біса такий, мій бухгалтер? — він підвівся на стільці й глянув технікові в лице. — Давай, проводь платіж. І збери мені з собою трохи отих ендорфінів військового класу, коли вже про те мова. Прийму їх пізніше.

Ми дочекалися миті, коли технік піддався, а тоді Сильва штовхнула мене до дверей в дальній частині кімнати.

— Ми будемо нагорі, — сказала вона.

— Ага, — велетень вискалив зуби. — Через десяток.

Нагорі на нас чекали спартанські кімнати, скупчені навколо кухні-вітальні з вікнами на пристань. Звукова ізоляція була непогана. Сильва скинула куртку і повісила її на спинку стільця. Вона подалася до кухонної частини кімнати й озирнулася до мене.

— Розташовуйся як удома. Ванна кімната он там, якщо захочеш освіжитися.

Я зрозумів натяк, змив більшу частину крові з рук і обличчя в крихітній ніші з раковиною і дзеркалом і повернувся до кімнати. Вона стояла біля кухонної поверхні й вишукувала щось у шафках.

— Ви справді з Фудзіварою Гавелом?

— Ні, — вона знайшла пляшку й розкрутила її, а другою рукою взяла одразу дві склянки. — Ми засраний четвертий резерв народного ополчення. Якщо не гірше. Просто Орр має інфотунель до Гавелових дозволів. Вип’єш?

— А що це?

Вона глянула на пляшку.

— Не знаю. Віскі.

Я потягнувся рукою по одну зі склянок.

— Такий тунель і сам чимало коштуватиме.

Вона похитала головою.

— Побічні переваги списантів. Ми всі краще прошиті для злочинності, ніж драні посланці. Повна срака вживлених інструментів для електронного зламу. — Вона піднесла мені склянку й налила нам обом. Шийка пляшки тихенько цокала обидва рази, коли торкалася склянок. — Останні тридцять шість годин Орр провів у місті, блудив і закидався хімією за кредитним коштом і під обіцянки виплат енка. І так щоразу перед тим, як ми відбуваємо. Певно, дивиться на це, як на форму мистецтва. Будьмо.

— Будьмо, — віскі було дуже жорстке. — О-ох. Ти давно з ним в команді?

Вона дивно глянула на мене.

— Доволі давно. Чого питаєш?

— Вибач, звичка. Мені колись платили за те, щоб я вбирав у себе інформацію про місцевих. — Я знову підняв склянку. — Давай тоді за безпечне повернення.

— Це вважають поганою прикметою, — вона не підняла склянку. — Тебе точно довго не було.

— Довгенько.

— Не проти про це поговорити?

— Ні, якщо ми присядемо.

Меблі були дешеві, навіть без автоформи. Я обережно опустився на стілець. Рана в боці ніби затягувалася, наскільки взагалі могла затягнутися синтетична плоть.

— Ну, — вона вмостилася навпроти мене й прибрала волосся з обличчя. Кілька густіших пасем вигнулися й затріскотіли від цього втручання. — І скільки тебе не було?

— Років із тридцять, плюс чи мінус.