Переможець завжди самотнiй
- Автор: Коэльо Пауло
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-617-12-0841-4, 978-617-12-0965-7, 978-617-12-0968-8
- Переводчик: Виктор Иосифович Шовкун
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Переможець завжди самотнiй». Краткое содержание книги:
Радше навпаки: вона грала божевільного Капелюшника, з яким Аліса зустрічається в Країні Дивовиж. Вона перемогла на конкурсі, в якому брали участь багато інших хлопців і дівчат, бо та роль вважалася однією з найголовніших у п’єсі.
Першою фразою, яку вона мала промовити, були такі слова: «Тобі треба постригти волосся».
На цю репліку Аліса мала відповісти: «Це показує, що ви не дуже чемно зустрічаєте гостей».
Коли настала довгосподівана мить, Габріела так розхвилювалася, що забула багаторазово відрепетируваний та повторений текст і сказала: «Тобі треба відростити волосся». Дівчина, яка грала Алісу, відповіла їй тією самою фразою про нечемність, і публіка нічого не помітила. Габріела, проте, завважила свою помилку.
І втратила дар мови. А що божевільний Капелюшник був персонажем, необхідним для подальшого розгортання подій у виставі, а діти не звикли імпровізувати на сцені (хоча чудово вміють це робити в житті реальному), то ніхто не знав, що робити — аж поки, після того як актори кілька хвилин безпорадно перезиралися між собою, одна з учительок не заплескала в долоні, оголосила антракт і звеліла, щоб усі покинули сцену.
Габріела не лише покинула сцену, а й, плачучи, втекла зі школи. Наступного дня вона довідалася, що сцену з божевільним Капелюшником викинули з п’єси й виставу поновили з того місця, де починається гра в крикет із Королевою. І хоч учителька сказала, що це не має найменшого значення, бо в історії про пригоди Аліси в Країні Дивовиж і так усе поставлено з ніг на голову, на перерві всі хлопці та дівчата об’єдналися й добряче налупцювали Габріелу.
Бувало, що лупцювали її й раніше, проте вона навчилася боронити себе з не меншою завзятістю, аніж тоді, коли й сама нападала на слабших дівчат, а таке відбувалося щонайменше один раз на тиждень. Але того разу вона мовчки терпіла биття, не сказавши жодного слова й не проливши жодної сльози. Її поведінка так здивувала нападників, що вони дуже скоро дали їй спокій, адже їм було цікаво, щоб вона кричала й плакала від болю, а що їй, здавалося, було байдужісінько, б’ють вони її чи не б’ють, то вони відразу втратили до неї інтерес. Проте в ті хвилини, після кожного удару, який вона одержувала, Габріела думала: «Я стану великою актрисою. І всім вам, усім до одного, колись стане соромно за те, що ви сьогодні так повелися зі мною».
Хто каже, що діти неспроможні зрозуміти, чого вони хочуть від життя?
Дорослі.
А коли ми виростаємо, то віримо, що саме вони наймудріші, що саме їм притаманна найбільша у світі розважливість. Багато дітей опинялися в такому самому становищі, коли їм доводилося грати на сцені божевільного Капелюшника, Сплячу Красуню, Аладдина або Алісу, — і в ту мить вони вирішували назавжди покинути світло рампи й відмовитися від оплесків публіки. Проте Габріела, яка до одинадцятирічного віку не програла жодної битви, була найрозумнішою, найгарнішою й одержувала найкращі у класі оцінки, десь у глибині своєї підсвідомості зрозуміла: «Якщо я змирюся тепер, я пропала».
Бо одне діло було дістати хлости від односумів — вона й сама могла відлупцювати кого завгодно. І зовсім інше — змиритися з поразкою на все подальше життя. Бо всі ми дуже добре знаємо: те, що починається із забутої репліки на сцені театру, із невміння танцювати так само добре, як інші, глузувань із приводу твоїх занадто тонких ніг або завеликої голови — а з цим зустрічається кожна дитина, — може привести до двох радикально протилежних наслідків.
Одні діти — а таких завжди менше — вирішують помститися кривдникам і обіцяють собі, що стануть найкращими в тій справі, в якій усі вважають їх цілковитими нездарами.
«Одного дня ви ще мені позаздрите», — думають вони.
Проте більшість вважають, що досягли своєї крайньої межі й далі їх чекають одні невдачі. Вони виростають невпевненими в собі, надто слухняними (хоч завжди мріють про той день, коли стануть нарешті вільними і їм буде дозволено робити все, що їм заманеться), вони одружуються тільки для того, щоб ніхто не казав, ніби вони такі негарні, що й знайти собі пару не зможуть (хоч у глибині душі і надалі вважають себе вкрай негарними), народжують дітей, щоб ніхто не казав, ніби вони на це неспроможні (хоч і справді хочуть мати дітей), добре вдягаються, щоб ніхто не казав, ніби вони вдягаються погано (хоч і знають, що про них так все одно казатимуть, незалежно від того, як вони вдягатимуться).