Кім

— Що за хлоп’яча витівка! — сказав він собі. — Уже ж наче кожне пешаварське дівчисько вдавалося до такого! Але зроблено було непогано. Господь знає, скільки ще трапиться на шляху людей, що одержали наказ помацати мене… мабуть, навіть і ножем. Виходить, що хлопчиськові треба вирушати в Амбалу… і то залізницею, бо ж лист терміновий. А я залишуся тут, буду доглядати за Квіткою і дудлити вино, як гендляр-афганець.

Він зупинився біля комірчини, що була поруч із його власною. Купцеві люди спали мертвим сном. Серед них не виявилося ні Кіма, ні Лами.

— Вставай! — він смикнув одного зі сплячих. — Куди пішли ті, що лежали тут вчора ввечері, Лама і хлопчик? Нічого не пропало?

— Ні, — буркнув чоловік, — той недоумкуватий дідусь встав після других півнів, кажучи, що піде в Бенарес, і хлопчик його забрав.

— Прокляття Аллаха на всіх невірних, — спересердя мовив Магбуб і, буркочучи собі в бороду, поліз у свою комірчину.

Але насправді то Кім розбудив Ламу — Кім, який, притуливши око до дірки від сучка, у дерев’яній перегородці, бачив, як делієць обшукував ящики. Це був не простий злодій, раз він перебирав листи, рахунки й сідла, не грабіжник, якщо просовував ножа під підошви Магбубових капців і так ретельно обмацував шви сакв. Кім хотів було здійняти тривогу, протяжним криком ч-о-о-р! ч-о-о-р! [Злодій!] — уночі це піднімає на ноги весь караван-сарай — але, придивившись уважніше, прикрив рукою ладанку та зробив відповідні висновки.

— Либонь, це він по той буцімто кінський родовід, — сказав собі хлопчик, — про ту штуку, що я везу в Амбалу. Краще нам негайно забиратися звідси. Ті, що мацають сумки ножами, можуть і животи ножами помацати. Напевно, за цим ховається жінка. Гей! Гей! — шепнув він Ламі, що спав неглибоким сном. — Ходімо. Пора… пора їхати в Бенарес.

Лама слухняно встав, і вони, як тіні, вислизнули з караван-сараю.