Зоряні кораблі
- Автор: Ефремов Иван Антонович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- Переводчик: К. Гловацька
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Зоряні кораблі». Краткое содержание книги:
Багато зусиль доклали Шатров та його друг професор Давидов, аби виявити незаперечні сліди міжзоряних мандрівників. Про те, як вони здійснили свій подвиг, і розповідає ця захоплююча книжка.
Давидов устав, мовчки подивився на друга і простяг руку:
— Ви мене переконали, Олексо Петровичу. Та ще не все зрозуміло. От, наприклад, навіщо їм було попадати сюди, саме на нашу Землю, цю маленьку комашку серед зірок і планет? Є ще й інші питання, та основне, по-моєму, досить переконливе. Нечувано, неймовірно, але реально. Проте, як ви гадаєте: чи можна все це опублікувати?
Шатров заперечливо похитав головою:
— Аж ніяк! Поспіх уб’є все. Для такого відкриття він неприпустимий.
— Правильно, правильно, друже. Завжди розумніше зачекати, ніж забігати наперед. Але чекати підготовленими до всього! Конче треба здобути аргументи, такі переконливі, як наш «аргумент» у Ленінграді!
Шатров пригадав «аргумент», що зберігався в кутку приятелевого кабінету під час їхньої спільної роботи.
Це був масивний залізний стояк од кістякового каркаса, що ним Давидов похвалявся наставляти на добрий розум упертого і запального друга під час їхніх постійних суперечок. Шатров мимохіть усміхнувся:
— Авжеж, пам’ятаю! Саме так. Звідси й починається друга частина мого діла до вас. Я не геолог, не польовий працівник — я кабінетний схимник. А це діло до снаги тільки вам і нікому іншому. Ваш авторитет…
— Ха-ха! Одне слово, треба розкопувати місце, де зоряні прихідці билися з динозаврами… Ну й ну!
Давидов замислився, потім повільно заговорив:
— Цікаве місце цей Сікан. А для нас, палеонтологів, там же до дідька всячини! Ви, звичайно, знаєте, Олексо Петровичу, що там водночас існували наприкінці третинного періоду[12]давні й нові форми вимерлих ссавців. Дика суміш того, що в інших місцях Землі вимерло вже десятки мільйонів років тому, з тим, що недавно з’явилося. А саме те місце! — запалився Давидов. — Високі снігові гори, холодні плоскогір’я, сухі й пустельні, а між ними — глибоченні долини з пишною тропічною рослинністю. Непрохідні провалля роз’єднують селища. Від одного сільця до іншого, скажімо, два кілометри, та між ними лежить страх яка глибока долина, і жителі цих двох сілець ніколи не зустрічаються один з одним, хоча й можуть бачитися здаля.
Дивовижні, невідомі ще науці звірі живуть у густих лісах, на дні долин, а нагорі виють холодні бурі. Там починаються найбільші річки Індії, Китаю, Сіаму — Брамапутра, Янцзи, Меконг. Чудове місце! Але уявляєте цей стик Тібету, Індії, Сіаму й Бірми? Гай-гай! Хіба ж імперіалісти пустять туди вчених-комуністів? Годі й пробувати науці пробратися туди![13]— Давидов витягнув величезний старий годинник. — Ще немає другої. Що то воно велике переживання: здається, наче весь день минув! — Він підвівся й подав Шатрову кільце з ключами: — Коробку сховайте в цю шафу, ліворуч… Хоч би там що, а ми повинні зробити все можливе. Ходімо дізнаємось, чи прийме нас Тушилов… А ви надовго до Москви, Олексо Петровичу?.. Поки з’ясується? Отже з тиждень пробудете — раніше навряд чи щось вирішиться. Житимете цей час у мене, звичайно? Я зараз подзвоню секретареві й потім додому, що затримаємося.
У просторій, скромно умебльованій квартирі Давидова було тихо. Крізь величезні вікна сочилося синювате скупе світло літніх сутінків. Шатров, згорблений, мовчазний, довго ходив по кімнаті. Давидов понуро сидів у кріслі біля свого великого письмового столу.
Друзі розмірковували, кожен по-своєму. Не хотілося світити світла, наче темрява, що поволі западала в кімнаті, тамувала їхній смуток.
— Завтра я поїду, — нарешті мовив Шатров, — більше мені не можна затримуватися, та й нема чого. Відмова категорична. А втім, навряд чи могло бути інакше. Наші нащадки розберуться в цьому, коли зникнуть кляті кордони.
Давидов, не відповідаючи, дивився у вікно, де над дахом сусіднього будинку полохливо засвічувалися дрібні й тьмяні зірки міського неба.
— Прикро стояти жебраком на порозі великого відкриття і не мати змоги увійти! — знову заговорив Шатров. — Не буде мені тепер спокою довіку, і не розважать ніякі інші досягнення!
Давидов раптом потряс над головою стиснутими кулаками:
— Ми не можемо поступитися цим! І нам допоможуть. Біс із ним, з Камом! Кінець кінцем, яка впевненість, що там, де збереглися рештки забитих «ними» динозаврів, ми знайдем і «їхні» сліди? Ніякої. Коли «вони» прийшли до нас по щось, то зовсім не обов’язково було «їм» сидіти на одному місці. Чому б не пошукати у крейдяних шарах у нас? І наперед можу сказати: якщо такі рештки є, то їх можна знайти тільки в системах високих і молодих гірських хребтів. У Камі знахідка не випадкова. Чому? Бо там, де земна кора покраяна на незчисленні дрібні ділянки, з яких ті підіймаються, а ті опускаються, тільки там усякі маленькі й випадкові відклади можуть зберегтися від неминучого перемивання та розмивання. Коли яка-небудь маленька западина почала опускатися ще в крейді і потім так і лишилася западиною між гір, там, у нашаруваннях, які весь час зростають, може зберегтися те, що в інших місцях, на рівнині, буде перемито, перевідкладено і зруйновано. У нас є підхожі для цього місця у горах Казахстану, Киргизії, Узбекистану, загалом Середньої Азії. Ці гори саме належать до великої епохи альпійського гороутворення,[14]що почалося наприкінці крейдяного періоду. У нас є де шукати, однак треба знати, що шукати, а ні, то…
12
Третинний періодбезпосередньо йшов за крейдяним періодом геологічної історії Землі, тривав близько 59 мільйонів років і закінчився за мільйон років до нашого часу.
13
Дія повісті відбувається 1946 року.
14
Альпійське гороутворення—останній період гороутворення в історії Землі, коли виникли сучасні височенні гірські країни.