Вежа блазнів
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Сага про Рейневана #1
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес. Гамазин
- ISBN: 66-365-095-8
- Переводчик: Андрій Поритко
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Вежа блазнів». Краткое содержание книги:
Сьогодні український читач має ексклюзивне право долучитися до історично-фантастичного світу Анджея Сапковського. Новий його роман, «Вежа блазнів» — це перша книга трилогії, дія якої розгортається за часів гуситських воєн, коли чехи збунтували проти Риму й розпочали боротьбу з усією Європою. На цьому історичному тлі фантаст розповідає свою історію про жорстокий світ, самотню людину, велику любов та багато іншого. Книгу відзначено премією Зайделя — найпочеснішою нагородою польської фантастики.
Отже, у вас в руках «Вежа блазнів» — перша книга трилогії Анджея Сапковського — перепустка до унікального історично-фантастичного світу цього чудового польського автора.
Але втрата здатності говорити не потягла за собою того, на що сподівалася вся рідня, — втрати контакту зі світом. О ні. Пан Стерцендорфа, як і раніше, тримав рід у кулаку, і всі його боялися. І те, що він хотів сказати, казав, бо в нього завжди напохваті був хтось, хто міг зрозуміти й перекласти людською мовою його булькотіння, хрипіння, гугнявлення і крики. Цим кимсь, як правило, була дитина — котресь із численних внуків або правнуків Балбулуса.
Зараз мову його тлумачила десятирічна Офка фон Барут, яка, сидячи біля ніг старця, наряджала ляльку в клаптики кольорового шмаття.
— Так от, — Апечко Стерча закінчив розповідати і, відкашлявшись, перейшов до висновків. — Вольфгер через посланця просив повідомити, що зі справою впорається швидко. Що Рейнмара Беляу буде схоплено на вроцлавському тракті і його покарають. Однак зараз руки у Вольфгера зв'язані, бо трактом подорожує олесницький князь з усім своїм двором та різні важливі духовні особи, тож поки що нема як… Нема як погоню вести. Але Вольфгер присягається, що виловить Рейневана. Що йому можна довірити честь роду.
Повіка Балбулуса підскочила, з рота витекла цівочка слини.
— Ббббх-бхх-бхх-бхубху-бххуаха-ррххха-пххх-ааа-ррх! — пролунало в покої. — Ббб… хрррх-урррхх-бхуух! Гуггу-ггу…
— Вольфгер — довбаний кретин, — переклала тонесеньким мелодійним голосочком Офка фон Барут. — Дурень, якому я не довірив би навіть коновки із блювотинням. А єдине, що він може вхопити, — це його власний кутас.
— Батьку…
— Ббб-брррх! Бххррхуу-пхр-рррххх!
— Мовчати! — переклала, не піднімаючи голови, зайнята лялькою Офка. — Слухати, що я скажу. Що наказуватиму.
Апечко терпляче перечекав хрипи і скрипи, дочекався їхнього перекладу.
— Передусім, Апеч, велиш з'ясувати, — наказував Таммо Стерча вустами дівчинки, — якій берутовській бабі було доручено наглядати за бургундкою. І до якої не дійшла справжня мета цих благодійних походів бургундки до Олесниці. Імовірно, вона була в змові з перелюбницею. Бабі тридцять п'ять розмашистих різок. По голій задниці. Тут, у мене, на моїх очах. Хай я маю хоч трохи тієї радості.
Апечко Стерча кивнув головою. Балбулус кашлянув, захрипів і весь обплювався. Потім моторошно скривився і загугнявив.
— А бургундку, — переклала Офка, розчісуючи маленьким гребінцем виготовлене з клоччя волосся ляльки, — про яку мені вже відомо, що вона заховалася в ліготських цистерціанок, наказую видобути звідтіля, навіть якби для цього довелося брати монастир штурмом. Потім зачинити розпусницю у прихильних до нас ченців, наприклад…
Таммо раптом перестав заїкатися і гугнявити, хрипіння завмерло у нього в горлі. Прошитий налитим кров'ю оком Апечко зрозумів, що старий помітив його стурбовану міну. Що збагнув, що до чого. Далі приховувати правду було неможливо.
— Бургундка, — промимрив він, — зуміла втекти з Ліготи. Тихцем… Не знати куди. Ми… зайняті переслідуванням… Не впильнували… ми…
— Цікаво, — переклала Офка після тривалої тяжкої паузи, — цікаво, чому мене це зовсім не дивує. Але якщо так, то нехай так і буде. Я не стану собі забивати голову курвою. Нехай цю справу вирішить Гельфрад, коли повернеться. Нехай вирішить справу власноручно. Мене його роги не обходять. Зрештою, в цій сімейці таке не в новинку. Мене самого колись, мабуть, незле увінчали. Бо не може бути, аби з моїх власних чресел понароджувалися такі дурні.
Балбулус кілька хвилин кашляв, харчав і давився. Але Офка не перекладала, отже, це була не мова, а звичайний собі кашель. Нарешті старець захрипів, набрав духу, скривився, ніби демон, і гримнув костуром об підлогу, після чого дико забулькотів. Офка прислухалася, увіпхавши собі до ротика кінчик коси.
— Але Ніклас, — переклала вона, — був надією цього роду. Воістину моєю кров'ю, кров'ю Стерчів, не якимись там помиями після чортзна-яких кундлячих злучок. Тому не може бути так, щоби за його пролиту кров убивця не заплатив. Та ще й з лишком.
Таммо знову гупнув костуром об підлогу. Палиця випала йому з тремтячої руки. Пан Стерцендорфа кашлянув і чхнув, відпльовуючись і обшмаркуючись. Грозвіта фон Барут, донька Балбулуса і мати Офки, яка стояла поруч, обтерла йому бороду, підняла і тицьнула в руку костур.