Лісом, небом, водою. Книга 1. Лисий

Діти

— …Змахнув шаблею і прямо на льоту перерубав стрибунця навпіл.

— Ох! — зразу кілька дитячих голосів.

— Вибігає на галявину, а тут уже другий летиць йому просто в обличчя. Я вже не могла вистрілиць. Я навіть подумаць не встигла. А він тоді ніби впав — так спритно й ловко — і покотився по траві, а стрибунець пролетів над ним — такий ображений-ображений.

Діти засміялися.

— А Лесик іще й котицця не перестав, та як рубоне шаблею по материнці — під самий корінь. Одним махом зрубав.

— А мій тато теж дуже хоробрий.

— А інші стрибунці?

— А вони як побачили, що материнки вже немає, то й попроростали самі й стали материнками.

— Так багато?!

— Дуже багато. Ми потім пішли з ним удвох і всі нові материнки повирубували. Тільки одну залишили. І зарубку на дереві зробили, шоб ніхто на неї несподівано не наскочив…

— А чом ви й ту не вирубали?

— Треба ж було хоч одну лишиць! Не ми ж її саджали.

— А навіщо потрібні материнки?

— Усе навіщось потрібне. Раз воно є, то значиць потрібне. Ти ж любиш спілих стрибунців?

— Люблю.

— Ну, от бачиш… А знаєте, як він стрибунців називає? Жабами.

Діти розреготалися.

— А вовкулаки теж потрібні?

— Не відаю… Я думаю, вони як хвороба. Ліс на них захворів…

— А ми завтра з самого ранку пайдем до Вьоски?…

Голоси змовкли, і Лисий розплющив очі. Небо над ним було всіяне добірними зірками. Ліс навколо стояв тихий і приголомшений, ніби чекав, що буде далі.

Страшенно боліла голова. Він хотів поворушити нею, і тут же застогнав від різкого болю. Підступила нудота.

— Оцямився! — над ним схилилися темні постаті, з яких він упізнав найбільшу. — Леля… Як ти мене врятувала?

Знову сміх.

— Це ж ти її врятував! — сказало якесь хлоп'я. Лисий придивився й упізнав найстаршого хлопчика.

— Це ти… Ти молодець. Якби не вдалося зразу відключити вожака… — Лисий замовк, бо знову підступила нудота.

— Лежи тихо, — втрутилася Леля. — І ви всі тихо. Давайте спаць. Завтра тяжкий день.

— Ми завтра пайдемо до Вьоски?

— Я сказала спаць! Завтра про все побалакаємо.

Діти слухалися Лелю, як дорослу. А швидше просто хотіли спати — день у них випав страшенно тяжкий, а перед тим іще безсонна ніч. Леля, мабуть, іще не сказала їм про загибель батьків. Хочеться пити. І болить голова.

Над ним з'явилося Лелине обличчя.

— Пити хочеш?

— Так.

Вона підклала йому під голову руку, підняла й підставила баклажку. Вода була чиста й холодна.

— Дякую.

— Ну, як ти?

— Добре, тільки дуже болить голова.

— Нічого, прайде. Треба поспаць. На ось, пожуй. — Вона подала йому щось.

То виявилася спіла жаба. Дуже смачна і, як він пам'ятав, поживна. Жувати було важко. При кожному русі щелепи віддає біль у потилиці. Але голод брав своє, Лисий жував і жував, і нічого смачнішого бути не могло.

— Ти розбив голову об пеньок, — Леля сиділа поруч і дивилася, як він їсть. — Заживе. Ти такий смішний без капелюха.

— Чому смішний?

— Лисий.

— Що?

Леля тихенько розміялася.

— Смішний, бо лисий.

Він замовк. Потім спитав:

— У вас що, не було лисих у селі?

Тепер промовчала Леля.

— Мій батько був лисий. Останнім часом. Коли я була маленька, в нього ще було волосся на голові. А потім потроху випало. А ти? Коли в тебе випало волосся?

— У мене ніколи його не було. Я такий народився.

— І тому тебе так і назвали?

— Звичайно. — Лисий перевів розмову на інше. — Діти поснули?

— Так, здаєцця.

— Твій брат живий?

— Живий. Каже, що це він тобі показав вожака.

— Я так і думав, що то твій брат. Молодець. Якби вожак лишився живим, ще невідомо, як би все закінчилося. А до речі, хто вбив останнього вовкулаку?

— Стрибунець. — Леля засміялася. — Тобто жаба.

— А ви? Як ви з жабами впоралися?

— Звичайно як. Постріляли.

— Ти постріляла?

— Івась і я.

— Він теж уміє стріляти?

Леля відповіла не відразу.