Країна Ірредента. Злодії та Апостоли
- Автор: Іваничук Роман
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-3558-5
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли». Краткое содержание книги:
Політичний роман «Країна Ірредента» за своєю композицією нагадує дивний чорно-білий колаж з різних часових пластів українського буття, пронизаних, мов життєдайним світлом, прагненням — попри весь трагізм долі — будь-що ВІДБУТИСЯ.
Повість «Злодії та Апостоли» начебто схожа на пораду — як треба шукати свого родоводу. Та водночас у творі постає панорамна картина історії Гуцульщини на чотирьохсотлітньому відтинку часу із звичаями, віруваннями, мовою та ментальністю горян, духовний світ яких сьогодні зазнав поважних зовнішніх змін, проте у своїй суті залишився предковічним. Фабула повісті ґрунтується на реальному житті гуцулів, однак автор розкошує домислом, що надає творові романтичного шарму.
«Я навіть найпослідніших невдах ніколи не вважав бидлом, брате. Кожен, хто живе на нашій землі, є людиною зі своїм цензом духовності й світогляду. Але якби всі громадяни об'єдналися в єдину силу, що важко собі уявити в Україні, — навіть тоді залишилися б із тавром рабів на чолах…»
На цю інвективу він, видко, чекав моїх заперечень й помовчав, та я думав так само. Цього Михайло не відчув, і тому взявся обґрунтовувати свої міркування:
«Імперії, брате, неминуче гинуть, однак полишають на землі інфраструктуру, яку вчорашні невільники не вміють перебудувати до нових потреб і не мають теж сили здерти з лобів рабське тавро… На жаль. І я, який у неволі не боявся ні ізоляторів, ані психушок, залажу нині у свою шкаралупу, ховаючись від омріяної дійсності, й замість виходити на люди володарем становища, боязко оминаю на путівцях моєї незалежної держави ворогів, які тими путівцями ходять і нахабно не вступаються мені з дороги: слідчі, донощики, злочинці-психіатри… То чи ж я є вільним у своїй державі і чи не мають мене долати сумніви? Я хотів у нашу незалежну політику увійти не в арештантській робі, а в білих рукавичках — так думалося мені, в'язневі, який вийшов на свободу. І що побачив: нинішні політики й наміру не мають одягати на руки рукавички, а що забруднюватися я більше не хотів, то змінив спосіб своєї діяльності, яка дозволяє мені висловлювати віру й зневіру».
«І таким чином залишаєшся в білих рукавичках?» — спитав я.
Михайло довго мовчав, немов продумував сказане: чи, бува, не видумує собі самовиправдання й чи переконаний у незаперечності того, що мовив; потім глянув на свій рукопис, який лежав розгорнутий біля мене на матраці, й сказав:
«Не знаю, чи тобі цікаво те читати, але там я натуральний. А в житті трохи інакший».
«Я щойно дочитав до того місця, де ти згадуєш про смерть свого батька, — промовив я. — Не хотів би дізнаватися про це з написаного, краще розкажи… То неправда, Михаиле, ніби на письмі автор стає натуральнішим, ніж у житті. Навпаки, кожен письменник себе додумує, створюючи свій образ таким, яким хотів би його бачити».
«Може, й так, — відказав Михайло. — Але те, що зараз тобі скажу, здається, не записав — воно аж тепер прийшло на гадку… Сталося трагічне провалля в історії нашого народу за останнє століття. Ми знаємо наших дідів і дітей якоюсь мірою. А батьків не знаємо, вони були знищені в розквіті сил: розстріляні, розірвані гранатами, ув'язнені й знищені в концтаборах, а ще налякані, розкаяні, відступлені. Хто скаже, що вони могли зробити для України? А якими стали ми без батьків, а якими стануть наші діти без дідусів? Я ж то мав незабутнього діда Максима».
Кінець травня 1938 року, розмаяний, розбуяний зеленню і цвітінням, ураз зчорнів від смерчу, що розпачливою піснею прилетів у Галичину раніше газет і радіопередач на детекторних і лампових приймачах; траурна пісня, невідомо ким умить складена, яким бардом виспівана, на яких інструментах озвучена, прорицала над полями, селами, пасовиськами, прошила, немов ядучий дим, ліси й діброви, весь край заголосив тією піснею, що випливала з уст неусвідомлено стривожених пастушків, з гуртів зажурених молодиць біля перелазів, зі сцен просвітянських читалень.
І ридма заплакала вся осиротіла галицька земля.
У безнадії поник тоді вражений цим голосінням керівник Ходорівської повітової екзекутиви ОУН адвокат Максим Безрідний і видихнув із себе струджене зітхання, схоже на останній подих:
«Пропало все… Не встане більше Україна».
І обізвався на те Максимів син Остап, який лише на одну ніч вийшов із позадністрянських лісів, полишивши свою боївку, щоб принести батькові докладну звістку про вбивство Євгена Коновальця у Роттердамі:
«Неправда ваша, замохнатілі панове комбатанти: справжня війна щойно розпочнеться!»
Батько подивовано глянув на сина, й відвага юнака тривогою діткнулася його серця: відчув-бо непомильно, що невгамовна Остапова ненависть до окупантів, котрі не знали від нього милосердя й пощади, напевне погубить його, й на мить пошкодував, що ту лють він сам прищепив синові… Ще учнем Коломийської гімназії Остап Безрідний зазнав несамовитого болю, коли в тюрмі стратили Василя Біласа й Дмитра Данилишина, тоді він поклявся помститися за них, а за кілька років покинув гімназію і зник у глибокому підпіллі. За рік Остапова боївка загарцювала по всьому краю: горіли маєтки польських колоністів, пограбовано поштові заклади в Трускавці, Бібрці й Городку; безстрашний лісовий вовк Безрідний був невловимий: марно вистежувала його ватагу поліція, полишаючи в дебрях мертвими найсміливіших жандармів, які наважувалися надто глибоко проникати в тужанівські праліси.