Країна Ірредента. Злодії та Апостоли
- Автор: Іваничук Роман
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-3558-5
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Країна Ірредента. Злодії та Апостоли». Краткое содержание книги:
Політичний роман «Країна Ірредента» за своєю композицією нагадує дивний чорно-білий колаж з різних часових пластів українського буття, пронизаних, мов життєдайним світлом, прагненням — попри весь трагізм долі — будь-що ВІДБУТИСЯ.
Повість «Злодії та Апостоли» начебто схожа на пораду — як треба шукати свого родоводу. Та водночас у творі постає панорамна картина історії Гуцульщини на чотирьохсотлітньому відтинку часу із звичаями, віруваннями, мовою та ментальністю горян, духовний світ яких сьогодні зазнав поважних зовнішніх змін, проте у своїй суті залишився предковічним. Фабула повісті ґрунтується на реальному житті гуцулів, однак автор розкошує домислом, що надає творові романтичного шарму.
„Дякую вам за ці слова, пане Донцов, — промовив Євген. — Ви в цю хвилину задекларували ідею соборності України, а в цьому запорука нашої свободи… Й міг це зробити тільки наддніпрянець, який добре знає приховану потенцію українського Сходу й бачить національно свідому силу Заходу. Ця ідея має перерости в нашу ідеологію. А скажіть, що нам найбільше загрожує?“
„Що найбільше нам загрожує? — перепитав Донцов, ніби здивувався, що ці молоді люди самі не можуть знайти відповіді на таке просте питання. — Смертельно небезпечною для нас є концепція „капусти головатої“ — спокійно, вигідно й вегетативно існувати і вважати абсолютом їжу, забави та гроші“.
„І ви цю мерзоту адресуєте нам?“ — спалахнула Олена, й Роман замилувався розіскреним обличчям дівчини, ніби вперше її побачив. — Хіба є для цього якісь підстави?»
«Я не звинувачую вас, а тільки застерігаю», — відказав Донцов.
Коли пані Коновальцева запросила гостей до вечері, Олена упівголоса промовила до Марійки:
«А він нестерпний!»
«Він справжній», — відказала Марійка, й загадкова усмішка пробігла по її устах.
…Мій дід Максим Безрідний водно говорив мені: «Михаиле, час такий, що не всі втримуються при житті, ось уже й батька твого немає — підірвав себе гранатою, я вернувся із заслання знищений, здоров'ям кволий — дні мої полічені, а совєтська тюрма не вічна, і ти вийдеш на передній край. Та хоч би що з тобою трапилося, як тільки залишишся живий, маєш розповісти на письмі про страду трьох наших поколінь у боротьбі за самостійну Україну».
…Війна при всій очікуваності вибухла начебто несподівано — так іноді бідкаються люди, що зима застала їх неготовими, хоч кожен знає, що вона мусить настати. Й діткнула всіх перша світова бойня.
Товариство «мазепинців» відразу після оголошення війни записалося в усусуси, хоч і не всіх добровольців прийняли до легіону на комісії в Стрию. Євгена й Романа мобілізували до 19-го полку інфантерії й послали на ліве крило фронту в Бескидах під команду генерала Гофмана. Ольга Левицька в перші дні війни овдовіла: її муж Дмитро Басараб загинув у боях на Маківці; Марійка Бачинська виїхала до Берліна й працювала там в Українському пресовому бюро, яке очолив Дмитро Донцов; Олена Степанівна, незважаючи на заборону батьків, записалася в жіночу стрілецьку чоту, яка під Болеховом потрапила в оточення і здалася в російський полон — це трапилося за день до того, як її судженого Романа Дашкевича, пораненого осколком у груди, відправили до віденського лазарету; Євген Коновалець і Максим Безрідний не повернулися з виправи — всю двадцятку взяли в полон москалі біля Тухлі.
Намагаюся обережно знімати тиньк часу зі старої фрески — й постають переді мною живі.
Розділ четвертий
Батько і син
За наметом клекотів Майдан: змішалися на ньому в єдиний гул співи, музика, голоси промовців, і щораз більше переважали вигуки та скандування; в багатотисячному натовпі, немов у грозовій хмарі, гусло й тужавіло зловісне рокотання, що загрожувало розрядитися нищівним градом бунту; пориви людської люті, стримувані страхом перед катастрофою, загусали до стану плазми, і досить було однієї необачної іскри, щоб закрутило столичне небо спустошливе торнадо.
Порошив сухий сніг, притрушував холодною піною марево гніву; я відхилив дверну пілку намету й у присмерку побачив розгойдане море голів на площі; людська хвиля хилиталася, готова вийти з берегів — і мене пройняло змішане почуття тривоги, втіхи й гордості… І тут мені згадалися колишні слова зневіри мого приятеля Михайла, котрий, як і я, невідривно вдивлявся у натовп на безкраїй площі й, можливо, переоцінював давні свої постулати, які пригнули його до землі, коли над нашим світом, немов осіння шарга, зависла байдужість і втома: «Ці вже не вийдуть на арену, це травоїди, як говорив Донцов». І, бажаючи, щоб він і далі не відмахувався від моїх докорів легковажною притчею про песимістів і оптимістів, а щиро розкаявся за зневіру, сказав я йому, затруюючи свої слова краплею гіркоти:
«То ти вже переконався, що наш народ не бидло, маловіре?»
Михайло затулив пілку намету, повернувся до мене, примарне світло маловольтової лампочки впало на його обличчя, й не побачив я на ньому й тіні образи, ані розкаяння за свою колишню слабкість; він заговорив, як мені здалося, не так до мене, як до себе самого: