Далекий простір
- Автор: Мельник Ярослав Йосипович
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Год: <first-name></first-name><last-name>Литагент «Клуб семейного досуга»</last-name><id>7b51d9e5-dc2e-11e3-8865-0025905a069a</id>
- ISBN: 978-966-14-6040-8
- Жанр: Другие
Электронная книга - «Далекий простір». Краткое содержание книги:
– Ти бачиш – це головне. Тобі не потрібно розуміти.
– Чому тут такий вітер?
– Це трьохсота вулиця, тут недалеко кінець мегаполіса. Тут рідко хто буває, ніхто нас не може підслухати.
– Мені страшно.
– Тримайся за мене міцніше, а то здує. Ти потрібен нам, зрозумів?
– Кому? – запитав Габр.
– Нам. Нас небагато. Ми живемо в квадраті 4-Б. Ми всі колись бачили, а потім були знову осліплені. Чорт забирай, нам потрібний зрячий. Ми живемо гірше собак, у бункерах аварійного рівня, разом із різною наволоччю.
– Навіщо я вам?
– Ти повинен пробратися до Центрального Електронного Управління і зробити те, що ми тобі скажемо.
– Але навіщо?
– Нам нема чого втрачати, і тобі теж. Зрозумій, хлопче, тебе чекає квадрат 4-Б. Звідти не ходять поїзди.
– А як же ви? – запитав Габр.
– Я тут завдяки друзям. Ми вже багато років шукаємо зрячого. Наші люди є в багатьох місцях. Ти думаєш, ми можемо жити серед баранів, навіть якщо ми тепер такі ж безпорадні, як і вони? Ми бачили небо, я, хлопче, бачив море! Але мій мозок, чорт забирай, був начинений локшиною: я не вірив своїм очам. Я віддав себе в руки покидькам, які тільки цього й чекали.
– Ви хочете помститися? – здогадався Габр.
– О, так, – прошепотів йому на вухо незнайомець. – Світ сліпих зникне. Перш ніж я помру – цей світ зникне. Назавжди. Залишаться тільки море, тільки небеса. Я не можу померти, знаючи, що на землі залишається цей жах.
– Що таке «небеса»?
– А що таке Бог, свобода, краса? Поїдь до моря, відкрий свої очі, і ти побачиш все це. Спочатку ти зупиниш цей світ, а потім іди, живи разом із простором. Ти – найщасливіший з-поміж людей, ти вже бог. Молодий бог. А я… – він замовк. – Я і всі ми – ми кроти. Ми черв’яки землі. Назавжди.
Габр відчув, як на тильну сторону його долоні впала гаряча крапля.
– Ти теж скоро зможеш плакати, хлопче, – сказав, утираючись, незнайомець. – Разом зі світлом, із далеким простором у тебе вступить Бог, який навчить тебе глибоким почуттям. Ти зрозумієш, що таке краса, що таке свобода. Але зараз слухай, – незнайомець знову притягнув його близько до себе. – Ти проберешся до центрального пульту і заміниш там один блок.
– Ви хочете підірвати Державу?
– Підірвати Державу? – засміявся незнайомець. – Ти думаєш, хтось здатний підірвати мільйони тонн залізобетонних конструкцій, мільярди сталевих опор? Ні, хлопче, досить квадрат 4-Б поміняти місцями з квадратом 4-А. Існує тільки близький простір, ха-ха! Ну й існуй зі своїм близьким простором невідомо де.
– Я вас не розумію.
– Ми переплутаємо їм карти, зрозумів? Акустичні орієнтатори зійдуть з розуму, ніхто нікого не знайде, ніхто не буде знати, де він. Це до біса просто, з баранами, ти навіть не уявляєш.
– Але люди… вони ж не винні, – сказав Габр. – Їхнє життя…
– Ось вони, ці самі люди, завтра скрутять тобі руки і виріжуть тобі до біса таламуси у твоєму зацвілому мозку. І кинуть тебе здихати в квадрат 4-Б. А? Тоді ти інше заспіваєш. Чи ти думаєш, що зможеш втекти від Міністерства контролю? До моря, «далеко-далеко»? Помиляєшся, хлопче. Вони хоч сліпі, як кроти, але їхні локатори промацують усе, і там, куди ти втечеш, вони намацають тебе і висмикнуть із твоєї свободи. Ні, хлопче, у тебе єдиний шлях – це допомогти нам. Тим самим ти допоможеш собі. Якщо тут ці мільйони баранів завмруть на місці, не знаючи, куди йти, що робити, боячись ступити крок, щоб не звалитися в прірву, – ось тоді ти йди собі і не озирайся. Вважай, що цього жаху не було в твоєму житті.
– Але чим завинили діти? – тихо спитав Габр. – І ті люди, які могли бути в майбутньому?
– Ти хочеш, щоби сліпці плодилися далі? У цьому світі вбито все святе, навколо світло і далечінь, а тут вічна темрява і «близький простір». Світ, де знущаються над свободою, – чужий природі. Він не повинен існувати.
– Мені треба подумати, – сказав Габр.
– Думай, хлопче, і швидше. Поки ти ще бог.
Ліоз слухала тілограму, коли Габр увійшов до її кімнати. Він зрозумів це зі звуків, які вона видавала: пластини, прикріплені до її спини і грудей, під музику електротруб розповідали їй чергову історію, і Ліоз весело підспівувала.
– Ліо, це я, – сказав Габр, закриваючи за собою двері. – Я отримав твого листа.
– О, Габре, – відповіла вона дещо награно; було чути, як вона зняла пластини. – Я чекала тебе. Ти був у Міністерстві?
– Я не піду туди, – сказав Габр. – Це не галюцинація, Ліо. Я все більше в цьому переконуюся. Я в жахливо складній ситуації: я повинен на щось зважитися, але не можу. Я один, зовсім один.
– Ти віриш своїм видінням? – Вона підійшла до нього ближче.