Бісова душа, або Заклятий скарб
- Автор: Пузий Владимир
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: Джерела
- ISBN: 966-7831-21-3
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Бісова душа, або Заклятий скарб». Краткое содержание книги:
Але попереджаємо — діючі особи цієї книжки не скандинавські ельфи, не китайські дракони, а наші рідні вовкулаки, чаклуни і навіть Баба Яга.
Головний герой отримує просте завдання — пронести скриньку зі скарбом у таємниче місце і там закопати. Ну і, як годиться, — не обертатися, не відкривати скриньку, не говорити зайвого… І не боятися. Тож і ви не бійтеся — страховиська тут не справжні, а кінець щасливий. Більше нічого не скажемо, окрім того, що написано цікаво і зі знанням справи. Не відірвешся. Отож і не відривайтеся!
…Власне, все це Андрій збагнув лише потім, коли нарешті заспокоїв переляканого коня. Вичісувати його зараз не було сенсу, оскільки навкруги, куди не кинь оком, височів сосновий ліс — лишалося тільки якнайшвидше вибратися звідси. Орлик, переживши з Ярчуком чимало страшніших пригод, мовчки терпів страждання і ніс вершників у обраному Андрієм напрямку — на захід. Та, зізнатися, і особливих страждань він не відчував, більше незручність і переляк від незвичної пригоди: хвоїнки, піднявшись і надійно влаштувавшись на ворсинках, завмерли, наче чекали чогось.
«Тільки б вітру не було», — думав Андрій, дивлячись на ламані, наче крила хворобливого курчати, гілки сосен над головою. Йому аж ніяк не хотілося пригріти в своєму волоссі курінь-другий голок. Миколка теж нашорошено поглядав угору, навіть наслинив пальця і виставив перед собою, перевіряючи, звідки може дмухнути біда.
Наче у відповідь на їхні неприємні очікування, сосни хитнулися. Звук, що народився при цьому, мало нагадував звичайний лісовий шурхіт — скоріше напівстогін-напівзітхання велетня.
— Їхати-и! — долинуло згори. — Так! Та-ак! Летіти! Мчати! З місця на місце! Швидше! Ще швидше!
Андрій зробив коліньми ледь помітний порух, Орлик зупинився. Відомо ж бо: чого від тебе нечисть найбільше хоче, того їй ніколи не давай. Окрім остаточної загибелі (нечистєвої, не своєї!), після якої відстраждала душа зможе нарешті піти до Господа; от тільки рідко хто з нечисті собі таке просить.
— Шви-и-идше! — вмовляючи, простогнав ліс. — Швидше б!..
Миколка озирнувся на Андрія. Той усміхнувся:
— Не бійся.
А що тут скажеш хлопцю? Що ліс-неліс, виявляється, хоче бути іншим — та не може? Довго пояснювати, та й не треба воно малому.
«Тепер ясно, що хрускотіло під Орликовими копитами, поки ми лісом їхали».
Добре, Миколка в інший бік дивився — не бачив білих півкуль черепів, які проступали крізь хвойну ковдру.
Дерева оточили щільним частоколом: ні верхи проїхати, ні пішому протиснутися між стовбурів. Ліс-нечисть усе-таки вмів трохи пересуватися. Недостатньо, аби відчути себе вітром чи швидконогим хортом, але задосить, аби затримати неуважних гостей.
— Поговоримо? — тихо запропонував йому Ярчук, злазячи з коня.
— Про що? — презирливо дихнуло згори.
— Про життя.
Тиша.
Раптом, так само непомітно для ока, дерева в одному місці посунулися, пропускаючи до подорожніх чоловічка. Себто це тільки спершу, та й то здалеку, та й то горілкою вчастувавшись, можна було прийняти істоту за чоловічка. Складений був нечисть із колоди та гілок, вкритих тими ж таки хвоїнками. Він спритно скакав на однісінькій нозі з шістьма різнорозмірними пальцями, допомагаючи собі руками: коротшою розмахував у повітрі, а довшою зрідка спирався на землю. Листя папороті зухвало, на зразок своєрідних «оселедців», звішувалося у нечистя з маківки, а метелик, який сидів точнісінько над сучком-«носом», широко розкинув крила з великим оком на кожному, що були у «чоловічка» замість очей справжніх.
Рука Андрія сама собою смикнулася покласти животворний хрест, але останньої миті козак опам’ятався і стримався. А от Миколка з переляку голосно гикнув.
Нечисть незграбно вклонився; метелик стулив крила і знову розправив.
— Фітаю, — сказав дідусь-деревинка. — Не ляхайтесь. Але так пуде легше росмофляти — нам і вам. От. — І очікувально вирячився на Андрія очима з метеликових крил.
— Ти навіщо… — Ярчук ледь не додав «бісова сила», але, знову ж таки, пересилив себе, — …ти навіщо моєму коню в хвіст голки понатикав? А тепер і нас затримати збираєшся? Хіба ми тебе чимось образили?
Нечисть скреготнув; метелик злетів і двічі прокружляв над його головою, відтак сів на своє місце біля носа-сучка.
— Ті, хто мене опразиф, — он де. — Він довшою рукою тицьнув у напрямку черепів.
— Тоді — чому? — не здавався Андрій. Подумки він уже уявляв себе в компанії інших подорожніх.