Прощайте, мої п'ятнадцять літ...

А потім настав отой пам'ятний день у жовтні…

Під час обіду Капітан сказав Янові про нашу Норвежку, яка вже мала незабаром приїхати. Ми побачили, як хлопець раптом зблід, схилив голову над тарілкою й до кінця обіду не озвався ні словом. У наші серця закралася тривога, хоч усі ми — Капітан, Гійом і я — силкувалися й далі вести звичайну розмову, вдаючи, ніби нічого не помітили. А втім, Ян і не намагався приховати свого збентеження. По обіді він підвівся, узяв свою куртку, що висіла на стільці, потиснув усім руки і вийшов. Якусь мить ми ще чули, як затихали, даленіючи в берестовій алеї, його швидкі кроки. Потім вони зовсім стихли у нічній пітьмі.

Після того ми його довго не бачили. Спочатку нас це не турбувало. Адже й раніше траплялося, що Ян не заходив до нас по кілька днів, а з'явившись, ніколи нічого не пояснював. Ми не розпитували його ні про що. І тепер, по тому, як останнього разу ми бачили його незвично збентеженим, нам не видалося дивним, що він так довго не приходить.

Проте за кілька днів до приїзду Інгвільд я надумала сама піти до мукомельні й розвідати, чому не видно Яна.

— Дай йому спокій, внучко, — відраджував мене Капітан. — Можеш тільки гірше зробити. Ти ж бо добре знаєш, що Ян терпіти не може, коли хтось суне носа в його справи.

А Гійом додав:

— Не суши собі тим голови, Фан! Як схоче, то й сам прийде.

Наступного тижня приїхала Інгвільд. У кожному порухові, погляді, в пухнастому легкому волоссі вона ніби привезла з собою всі чари своєї далекої країни.

То були її перші дні в Сонячних Дзиґарях, її перші дні в колежі. Потім моя пригода з ногою, — я ненароком вивихнула її,— і нарешті отой листопадовий вечір, коли на вузькій фовемберзькій дорозі відбулася драматична зустріч нашої подруги із загадковим водієм вантажної машини…