Чорна рада 1663 року. Передумови, результати, наслідки

Крім того, кажучи про позицію офіційної Москви в українських справах, потрібно враховувати, що в тій непевній суспільно-політичній ситуації, що склалася в Україні, уряд Олексія Михайловича витримав довгу паузу, не визнаючи результатів Биківської елекційної ради та не поспішаючи форсувати елекційний процес. Пріоритетним завданням російської політики в Україні стає політичний реванш на Правобережжі через повернення під «високу царську руку» гетьмана Юрія Хмельницького та всього Війська Запорозького. Тимчасове політичне керівництво краєм мав забезпечити цілком надійний єпископ Мефодій, на якого було покладене завдання навернути правобережних козаків на «шлях істини».

З цією метою влітку 1661 р. місцеблюститель робить активні спроби нав'язати взаємини з Юрієм Хмельницьким, залучаючи до цієї справи намісника Софійського монастиря Гавриїла Олешковича (донедавна — наставника гетьманича під час його навчання в Києво-Могилянській академії). Зі свого боку московське керівництво до переговорів із гетьманом правобережної частини Війська Запорозького залучає архімандрита Києво-Печерського монастиря Інокентія Гізеля[99]. Найближчі помічники єпископа Мефодія — протопопи Семеон Адамович і Григорій Бутович — також радили московському керівництву не поспішати з гетьманською елекцією на Лівобережжі й не передавати гетьманську булаву жодному з претендентів, а зачекати, доки Юрій Хмельницький разом із правобережними козаками стане «на шлях істини»: «авося де поверніться під його великого государя високу руку і Юрась Хмельницький і з Задніпровськими черкаси». Обрання ж Якима Сомка чи Василя Золотаренка гетьманом, вважали духовні особи, могло спричинити «на обидва боки [...] замішання»[100].

Тим часом козацька еліта Лівобережної України, хоча на позір і підтримувала наміри Москви та православного духовенства, насправді ж не припиняла з'ясовувати внутрішні конфлікти, дискредитувати в очах московського керівництва своїх суперників. В такий спосіб кожен прагнув скористатися «виграним» часом, аби зміцнитися політично й закріпити за собою лідерські позиції в краї. В другій половині року з'являється відразу ряд доносів на Якима Сомка, написаних його конкурентами в боротьбі за пальму першості в Україні. Вони звинувачують того в «неминучій думі» завдати «велику шкоду цілості всього православя [...] до решти [...] народ наш малоросійський загубити, зносячись заодно з безбожним зрадником з Хмельницьким»[101]. І саме в цей час серед голосів, спрямованих на дискредитацію наказного гетьмана Лівобережжя, чи не найгучнішим стає голос кошового отамана Запорозької Січі Івана Брюховецького.