Привид мертвого дому. Роман-квінтет

Спокійно його розглядаю: двоповерховий, із бляшаним дахом і з кількома коминами на ньому, з вікнами, затуленими віконницями, з лівого й правого крила в нього дощаті прибудови: входи зі сходами на другий поверх — у галереї, яка також покрита старою бляхою. Ті сходи виводять на веранду, а вже з веранди — двері до квартир: по двоє дверей з одного і з другого боку. Отже, квартир перший і другий поверхи мають по чотири, всього — вісім. Дім стояв під горою, в якій де-не-де виступали скельки — як зуби; найближчі сусіди жили метрів за сто чи й більше. З лівої руки на гору тяглася ґрунтова дорога, що була й не зовсім ґрунтова, а часом і кам’яна — це там, де скеля проступала із землі.

Недаремне називаю той дім мертвим, бо його вже й справді на землі біля тієї гори й дороги й біля невеличкої річечки, що тече внизу, густо засипаної каменем і зарослої зіллям, нема. Зараз там порожнє місце, засаджене кропивою, чорнобилем і здичавілими кущами бузку. Знаю, що раз на рік, у травні, той бузок буйно спалахує цвітом, і його там так багато, що не встигають обламувати закохані чи й просто ті, котрі проходять мимо. І бузок той палає, ніби холодний вогонь, — я бачив це кілька разів, бо лишень кілька разів приїжджав у рідне місто — зараз живу в місті іншому. Сумно дивився на те буяння бур’яну, кущів та квіту, але тоді, в тому місці, де той дім стояв, він мені ніколи не привиджувався, адже саме там його по-справжньому не було.

Часом мені здається, що причина цього навадження із мертвим домом та, що будинкам годиться жити довше за людей; він і справді пережив, очевидно, кілька людських поколінь, бо, судячи зі стилю, коли те будування можна назвати стилем, простояв на своєму місці років зі сто, але я нічого не знаю про людей, що жили в ньому раніше; нічого не відаю, навіть у який спосіб поселилися там люди, яких я у домі застав: чи прийшли в нього недавно, чи жили в ньому поколіннями; знаю лише: тільки одна родина поселилась у домі пізніше за мене, тобто від початку моєї пам’яті, а ще народився Олег Велет, а друге, що достеменне знаю: ніхто із них не залишився у цьому світі, крім мене, живий. Саме через цю дивоглядну ситуацію я й завбачую те, що цей дім так невідступно супроводжує мене і що він «неначе цвяшок, в серце вбитий» мені, і я від цього не можу ніяк звільнитися.