Тільки не Марину, хоч була й Марина, а привид мертвого дому. Не до кінця можу збагнути, чому саме так діється, але той дім постійно зі мною, і я таки справді ношу його, «неначе цвяшок, в серце вбитий». А часом мені здається, що той дім ходить за мною, як міражна почвара; дім — жива істота, ступає на ногах, узутих у чоботи, і я ніби прив’язаний у якийсь негаданий спосіб до нього, або в мене на плечах шлея, і я ношу його, як тягають за спиною берестяні коробки селянки-волинянки.
Пам’ятаю, бачив колись репродукцію з картини якогось модерного художника: великий цегляний будинок — як людська постать, із головою, руками, грудьми — монументально виліплена із цегли скульптура кретиноподібної істоти. Мене вразив тоді цей малюнок, але дім, що його ношу в собі я, нічого подібного із потворою не мав. Мене вразило в тій картині, власне, інше: будинок можна бачити як живу істоту, бо, може, кожен із них живою істотою є. Ні, я не схильний до містики і ладен пояснити все цілком раціонально: кожен із нас носить за собою чи в собі власне минуле, пам’ять про колишніх людей, навіть образи тих людей, наприклад, рідних чи близьких, і ті колишні люди справді являються живими: у споминах, у снах, у мимолітних видіннях — це речі нормальні. А коли нормальні, значить, вони можуть існувати в такий спосіб, отже, й турбувати нас, хоч і породжені нашою пам’яттю та уявою. Але ні, слово «породжені» не точне. Породжені уявою — це значить «вигадані», а вони насправді були й досі є у нас, та й будуть на цій землі існувати доти, доки існує про них пам’ять. Отже, вони по-справжньому вмирають, коли вмирають усі, хто їх бачив і пам’ятав; коли, зрештою, зникають всі їхні зображення: в малюнках, фото, записах, а доки цього не станеться, блукають у світі й продовжують жити ще й таким, хай ілюзорним життям. Те стосується, річ певна, не тільки людей, але й речей їхніх, котрі живуть довше від людей. Це все збагнути легко, незбагненним лишається інше: чому той дім, про який мова, не покидає мене? Не скажу, що його присутність у мені всечасна, ні, він часом од мене відпливає, на якийсь час зникаючи, навіть роками може мене не турбувати, я зовсім про нього забуваю, але приходить момент, найчастіше це трапляється перед сном, і я раптом бачу, як починає він проявлятися зовсім так само, як зображення на фотопапері. Тоді якийсь час не покидає мене; я кудись іду, і він безшумно й безвидно для інших пливе за мною, або в кожну дозвільну хвилину виростає перед очима. Часом відчуваю його виразно в себе на карку чи за спиною, як селянську коробку (казав уже про це), чи як хлопця, котрий сидить, як то кажуть, «на барані», обхопивши руками шию, а ногами тулуб, і їде. Єдине відчуття в мене при тому — якийсь теплий, протяглий, я б сказав, ностальгійний сум, що завжди навідує, коли за чимось відлетілим тужиш. Але найчастіше являється він переді мною таки перед сном, як я, самотня, вже не першої молодості, а, признатися, й літня людина, стелю собі постіль, роздягаюся, ставлю в певному місці капці, аби знайти їх при потребі поночі, лягаю в ліжко, перед тим клацнувши вимикачем, і вдивляюсь у пітьму, яка охопила моє мешкання, — саме тоді найчастіше він виростає в моєму визорі — привид мертвого дому.
