Відчай
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: "Криниця"
- ISBN: 966–7575–37–3
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Відчай». Краткое содержание книги:
Після шаленого успіху фільму «Сімнадцять спалахів весни», виконуючи свою обіцянку перед мільйонною аудиторією, Юліан Семенов розповів про трагічні обставини життя М. М. Ісаєва (Штірліца) після повернення на Батьківщину.
Гостросюжетний детективний роман «Відчай» (1989) хронологічно завершує серію книг про Штірліца, який з волі Центру повернувся в Росію, в Москву. Він багато років був своїм серед чужих — і от став чужим серед своїх.
…Коли через довгі чотири тижні й три дні його повели на допит і два наглядачі в погонах (він не звернув уваги на погони, коли його обробляли, перед тим як запроторити в камеру, аж занадто великий був шок) без упину вдаряли ключами об бляхи своїх поясів, немов подавали комусь таємничі знаки, Ісаєв зібрався, напружив м'язи спини й спокійно й упевнено збрехав собі: «Зараз усе закінчиться, ми спокійно розберемося в усьому, що товаришам могло здатися підозрілим, і підведемо риску під цією маячнею». Почувши в собі ці втішні, якісь навіть запобігливі слова, він з огидою подумав: «Лайно! Ганчірка! Що може здатися підозрілим у твоєму житті?! Ти йдеш на бій, а не на якесь там з'ясування»! Все уже з'ясовано… Ти боягуз і забороняєш собі, як і кожен боягуз або невиліковно хвора людина, думати про діагноз».
…Слідчим був хлопець, чимось схожий на стенографіста Колю: назвав себе Сергієм Сергійовичем, запропонував сісти, повільно, як старанний учень, розгорнув фіолетові сторінки бланку допиту — з однієї одразу стало чотири — і почав ставити такі ж запитання, як англієць Макгрегор: прізвище, ім'я, по батькові, час і місце народження. Ісаєв відповідав чітко, спокійно, пильно вивчаючи хлопця, який не піднімав на нього очей, ретельно записуючи відповіді, але — Ісаєв відчув це — дуже хвилювався, бо стискував шкільну дерев'яну ручку з новим пером марки «86» набагато дужче, ніж це належить, і тому фаланга вказівного пальця зробилася хрустко-білою, як у перші секунди після тяжкого перелому.
Після нісенітниці, яку він уважно зафіксував (на чому добиралися з Москви до Чити; яке відомство купувало квиток, скільки грошей одержали на витрати, у якій валюті), він несподівано спитав:
— Якого числа Блюхер послав вас у Хабаровськ на зв'язок до Постишева?
— Це ж було чверть століття тому, точної дати я не можу назвати.
— А приблизно?
— Приблизно восени двадцять другого…
— Восени двадцять другого, — карбовано, повчально, понаставницькому повторив Сергій Сергійович і раптом ляснув долонею по столу: — Ленін тоді проголосив: «Владивосток далеко, а місто це наше».
— Отже, це була осінь двадцять першого.
— Перед відправкою в Хабаровськ до білих Блюхер і Постишев інструктували вас?
— Інструктував мене Фелікс Едмундович.
Сергій Сергійович закурив «біломорину», пустив димок до стелі, помітив погляд Ісаєва, яким той проводжав цю попелясто-бузкову струминку тютюнового диму, і, дивлячись кудись у надбрів'я підслідного, уточнив:
— Ви хочете сказати, що до Блюхера й Постишева вас відправляв особисто Дзержинський?
— Так.
— Що він говорив вам?
— Окреслив ситуацію у Владивостоці, попросив тримати зв'язок з ним через Постишева, той, мабуть, надсилав мої донесення Блюхеру, а від нього вони йшли до Москви…
— Дзержинському?
— Цього я не знаю.
— А в Реввійськраду Блюхер не міг надсилати ваші донесення?
— Думаю, що у Реввійськраду їх надсилав Фелікс Едмундович…
— Троцькому? — спитав Сергій Сергійович і ще дужче стиснув ручку своїми тонкими пальцями.
— Найімовірніше, Склянському, заступникові голови Реввійськради країни Троцького.
— Але ви допускаєте думку, що Дзержинський надсилав ваші донесення Троцькому?
— Цілком, — відповів Ісаєв.
Сергій Сергійович якось судорожно зітхнув, відклав ручку тремтячими пальцями й спитав:
— Курите?
— Так.
Він витяг цигарку й простяг її Ісаєву.
— Будь ласка.
— Спасибі.
— Продовжимо роботу, — сказав Сергій Сергійович і знову схопився за ручку. — Чи вважаєте ви можливим, що й Троцький ставив перед вами оперативні завдання, особливо напередодні волочаєвських подій?
— Вважаю це можливим, бо тоді Троцький очолював Червону Армію…
— Ви наполягаєте на цьому твердженні? — байдужно спитав Сергій Сергійович.