Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя

Жак засміявся:

— Ай справді шкода, що я не дворянин і ви зі мною не поб'єтесь об заклад. А то я б заклався, що до тюрми скоріше потраплю не я, а… хтось інший!

Обличчя дворянина почервоніло, рука судорожно стискалась і… розтискалась. А Шарль весело посміхався: він хоч і був несміливої вдачі, та позубоскалити любив, недарма жив у Парижі три роки.

Настав час обідати. І Шарль щедро виклав з чистої картатої хустки домашні гостинці: круті яйця, свіже масло, домашній сир і навіть шматок сала. Жакова провізія була значно злиденніша. Бабуся з матір'ю дали йому на дорогу все, що змогли: паляницю білого хліба, кілька головок часнику і повен кошик винограду та слив. Щоправда, фрукти, перемощені виноградним листям, мали дуже привабливий вигляд, але добрий Жаків апетит важко було вгамувати скромними дарунками саду з Таверні.

Десять діб трусилися наші мандрівники в диліжансі. Багато разів за цей час змінили коней: буланих, гнідих з підпалинами, із зав'язаними вузлом хвостами. Дворянин зустрів у диліжансі знайомого і, щоб бути до нього ближче, помінявся місцями з якимсь дідусем, отож ніщо більше не заважало розмові нових друзів.

— А чи скоро Париж? — з цікавістю питав Жак, безперестанку виглядаючи у вікно.

Адже Шарль проїжджає цю довгу дорогу не вперше і має добре її знати.

— Скоро, скоро! — заспокоював його Шарль.

— А це що? — Жак показав на невелику дерев'яну будівлю, повз яку вони проїздили. Запитав тому, що неподалік цього непоказного будинку біля будки стояв вартовий.

— Та це застава! Ми вже в Парижі! — І, помітивши, що Жак не зовсім уторопав, що це означає, охоче пояснив: — Застава! Митниця. Її ще бар'єром називають, їх багато, у всіх кінцях Парижа. А існують вони для того, щоб брати мито з товарів, які везуть в Париж… І хоч збудовані застави з дерева, та їх можна було б із щирого золота робити, коли б на їхнє спорудження витрачали ті гроші, що тут беруть з селян за провіз зерна, м'яса, вовни…