Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер
- Автор: Оксеник Сергій
- Серия: Лісом, небом, водою #3
- Язык: украинский
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер». Краткое содержание книги:
І все ж — звідки ця темна підземна сила взялася? Чому вона така ворожа до людини? На ці запитання, можливо, відповість доля зовсім іншого персонажа, який назвав себе Інженером.
Остання книга трилогії «Лісом, небом, водою» так само сповнена фантастичних пригод і пригодницької фантастики, як і дві попередні: «Лисий» і «Леля».
— Допоможи, допоможи, — прошепотіла без надії, сама не знаючи, до кого звертається.
Допомогла ступа. Вона різко прискорилась, аж Марічка ледве не випустила з рук мітлу, й полетіла до берега. Івась озирнувся й помітив, що від того місця, де ступа так несподівано рвонула, колом розходилася хвиля. Може, це у них щось випало зі ступи? Він мимоволі помацав лук, сагайдак[2], ніж, мішки — все на місці. Виходить, це від ступи така хвиля? Чи не від ступи? Чи від когось у воді?
Вони мчали до берега, просто на високий підлісок, з якого густо стирчали золотаві в ранковому сонці стовбури сосен. Марічка заплющила від страху очі й навіть втягла голову в плечі. Тому й не помітила, як вони швидко й невимушено проскочили між кущами, шелеснувши гілочками по ступі, а потім приземлилися на крихітній галявині, оточеній густими чагарями. Над ними низько нависало рясне плетиво дубового гілля. Як ступа проскочила між ним і таким непрохідним чагарем, залишалося загадкою.
Вони знали, що ступа не могла вибрати небезпечного місця. Тобто могли бути спокійні: тут на них ніякі несподіванки не чатують. Однак на душі було негаразд. Зрештою, коли потрапляєш у безвихідь, порятунком здається й просто трохи безпечніша ситуація. Може, так і ступа: вибрала єдиний доступний порятунок, не дбаючи вже про те, щоб там, де вона приземлиться, було зовсім добре…
Ледь виткнувши голови над краями ступи, Марічка з Івасем пильно вдивлялися в ніжно-зелене мереживо. Івась тримав арбалет напоготові. Під ногами нервово ворушилися лантухи. Зарості навколо, навпаки, були непорушні. Анішелесь. Десь тут неподалік Василько застрелив вовка. Зараз весна, вовки голодні й особливо небезпечні. Вони, щоправда, вже не ходять зграями, але й із самотнім вовком зустрітися віч-на-віч — невелика радість. Утім, тут, за порожніми деревами й вовків бути не повинно. Як би вони сюди потрапили?
А неподалік те місце, де Леля розмовляла з русалками. Івась не чув, щоб русалки ходили по суші. Та він про них узагалі не так багато чув.
Тут нарешті неподалік та сама яруга,[3] в якій несправжня трава. Там вхід. Куди? Чи є при ньому охорона? Чи не стоїть охорона навколо яру? Коли сюди прийшли Леля з Васильком, а потім і з Лесиком, охорони нібито не було. А тепер? Так багато запитань — і жодної відповіді. Якби ще в нього була така ж, як у Лесика, здатність — відчувати небезпеку!
Якби він чесно сказав їм, старшим, що замислив, його б запевне не відпустили. Йому поставили б усі ці запитання і ще чимало інших, і відповіді він би не мав на жодне. І по всьому виходило б, що коли хтось і міг туди йти, то тільки сам Лесик. Або з кимось. Нічого на це заперечити Івась не зміг би.
Однак попри все це він знав одне. Такий похід — страшенно небезпечний. Для будь-кого, навіть для Лесика. Він знав і те, що не з’ясувавши, що там, у тій ярузі, вони не можуть нічого планувати, не зможуть нічого вдіяти. Отже, цей похід — необхідний. І ще одне: ризикувати Лесиком вони не мають права. Це навіть Марічка зрозуміла. Це зрозуміла б зрештою і Леля. Тільки одна людина з цим ніколи б не погодилася. Сам Лесик. І ніяк його ніхто не переконав би.
От і довелося все робити потай, підбивши на таку слизьку й страшну справу малу Марічку, якою ризикувати взагалі не можна, її не можна наражати на щонайменшу небезпеку. І це Івась знав. Заплутавшись у своїх думках, він вирішив, що зможе вибратися з цього лабіринту тільки в один спосіб: якщо почне діяти.
Івась обережно виліз зі ступи й завмер біля неї, пригнувшись про всяк випадок. Він знову довго прислухався, потім дістав зі ступи два лантухи і промовив ледь чутно:
— Чекай мене, аж поки он та сонячна пляма впаде на ступу. Якщо мене не буде, негайно лети додому. Якщо я вийду не сам, теж лети додому. Зрозуміла?
— Зрозуміла. А як же ти?
— Марічко, ти зрозуміла?
Вона мовчки кивнула. Але Івась не був упевнений, що мала саме так і зробить. Та й хто ж здатний передбачити її вчинки?
Уперед і вниз
У лісі було зовсім тихо. Навіть пташок не чутно, лиш далекий перестук порожніх дерев. Ніби попередження. Ніби застереження. Ніби нагадування.
— Тук-тук-перетук! — Мовляв, не ходи.
— Тук-перетук-тук. — Тебе там чекають, щойно зануришся в темряву, як нападуть і знищать.
— Перетуки-тук-тук…
Івась тут ніколи раніше не був. Знав це місце тільки з розповідей Василька, але цього, як з’ясувалося, виявилося досить, і він дуже скоро вийшов до яру. Хай там що, а Василько молодець. Цієї місцини неможливо було не впізнати, бо ніде навколо не було такої густої, високої й зеленої трави. Вона була мов прищ на рівному місці. Мабуть, після того, як порожні дерева відгородили це місце від решти лісу, господарі яру вже не крилися — не сподівалися, що хтось сюди прийде.
Замість того, щоб відчути полегшення, Івась розлютився. Виходило, що їх, людей, зовсім ні за що мають. Можливо, якби не ця лють, він би розслабився й одразу втрапив у пастку. Але щастя було на його боці. Коли Івась розлючувався, він ставав страшенно розважливим. Усередині все кипіло, а розум працював напрочуд чітко. Перш ніж наблизитися до зеленої трави, він роззирнувся й побачив велику соснову гілку, що валялася неподалік. Він ножем обчухрав дрібні пагони та колючки й повільно, обережно, ризикуючи вибухнути, пішов униз.
Ось він, край марева. Зараз, коли навколо немає трави, коли весна тільки-но запанувала, воно має особливо зловісний вигляд — непорушні зарості соковито-зеленого кольору, яких нині ще просто не може бути.
Івась зв’язав краї лантухів і перекинув їх через плече. В ліву руку взяв ціпок, у праву — заряджений арбалет і обережно занурив палицю в «траву».
Він уже підніс ногу, щоб стати в цю моторошну зелень, але його ціпок легко пройшов крізь зарості й глибше, глибше, аж Івасеві довелося присісти навпочіпки. А дна все одно не було. От і перша пастка.
Він уважно подивився праворуч і ліворуч уздовж яру. З обох боків підступи до «трави» були крутіші й менш зручні. Він мимоволі обрав найпростіший — пологий шлях, а міг би й здогадатися, що найзручніший шлях зазвичай найнебезпечніший.
Хлопчик обережно рушив уздовж краю прірви, нахилившись і не виймаючи ціпка з примарної зелені — туди, де підхід до неї найкрутіший. Він пройшов до самого краю, де яр уже переходив у вкрите минулорічним очеретом гниле болото. Потім повернувся на те місце, з якого почав, і пішов в інший бік. Не встиг і трьох кроків ступити, як ціпок почав шкребти по піску. От і рівний вхід. Неширокий — з крок завширшки, а далі знову прірва. Може, вона й неглибока, та хто ж перевірятиме. Івась пройшов до кінця «трави» й знайшов іще три входи. Отже, два з пастками. Які ті пастки, він не знав. Там так само, ймовірно, прірви, а може, якісь інші. Він згадав про ті пастки, що їх будували на вовкулаків Петрусь із Вуханем, і подумав, що краще не перевіряти. Треба одразу вибрати правильний шлях.
Але як?
Івась сів навпочіпки й замислився. Так. Якщо є бодай один правильний прохід, отже, хтось ним користувався. Отож треба шукати сліди до одного з цих входів. Якщо вхід є, ним користувалися — хай навіть давно, восени. Якщо входу немає, тоді… Тоді навіщо ця омана? Що тоді намагалися приховати? Хоч як крути, а треба шукати сліди. Він підвівся, сторожко роззирнувся й почав придивлятися до землі поблизу першого входу. Роздивлявся довго, схоже, нічого не пропустив. Але нічого й не знайшов. Перейшов до другого. І там те саме. Тобто взагалі ніяких слідів. І біля третього нічого. Втім… Між травинками Івась розгледів розплющеного, давно розплющеного жука. Звичайного жука-рийка. Він уже давно тут лежав, навіть упізнати нелегко. Але хтось же його розчавив! Ні заєць, ні вовк так розчавити жука не могли — тільки людина. Взута людина. Тож виходить, хтось сюди колись ходив. От і відповідь.
Лишилося зробити перший крок. Хлопчика почало нудити, щойно пригадав, який жах на нього чекає. Ще й не зануришся в цілковиту темряву, ще тільки торкнешся її рукою чи ногою, а вже стає так моторошно, хоч тікай світ за очі. Якби ж йому не доводилося раніше бувати в таких оманливих заростях — на городі в Плазуна. Івась пам’ятав, як треба боротися з пітьмою і жахом. Треба згадати щось смішне. Він навіть придумав заздалегідь, що смішне буде згадувати. Але разом із тим пам’ятав і пітьму та жах. І що ближче підходила мить першого кроку, то дужче він їх пам’ятав.
2
Сагайдак — шкіряна сумка, або дерев’яний футляр для стріл.
3
Яруга — глибокий, великий яр.