Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер
- Автор: Оксеник Сергій
- Серия: Лісом, небом, водою #3
- Язык: украинский
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер». Краткое содержание книги:
І все ж — звідки ця темна підземна сила взялася? Чому вона така ворожа до людини? На ці запитання, можливо, відповість доля зовсім іншого персонажа, який назвав себе Інженером.
Остання книга трилогії «Лісом, небом, водою» так само сповнена фантастичних пригод і пригодницької фантастики, як і дві попередні: «Лисий» і «Леля».
І тоді в її погляді він побачив щось нове й дуже швидко збагнув, що саме: жалість. Марічці було дуже шкода його. Вона менша майже на шість років — і жаліє його! Івась відчув, як у душі наростає роздратування.
Однак вихлюпнутися воно не встигло. З-за рогу на них вилетіло руде кошлате чудовисько, почало гавкати й лизати їх в обличчя, залишаючи на одязі віхті своєї рудої щетини. Глина линяв.
— Нас Леля шукає, - сказала Марічка, взяла Івася за руку й повела до села.
Кропив’яний носовичок
А біля Лисої криниці Помидора вже дарувала чергове намисто. Приголомшені жінки не знали, що сказати, тому просто мовчали й слухали:
— Ви розумієте, сусідко, він так не може. Це ж звичка. От як ви звикли були витирати носа хустинкою, а вам кажуть, тепер витирайте кропивою. Отак і він, розумієте?
Жінки захихотіли, й Помидора відчула приплив сил.
— Ну, звикла людина снідати яєчнею!
— Яблуко теж добре на сніданок — полегшує, — промовила котрась із жінок.
— От бачите, — зраділа Помидора. — Вам полегшує, а мені ясна задирає. Воно як кому. То хіба ж можна, щоб усі — як один?
— Та хто ж таке каже?
— Як хто? Як хто? А хто сказав, щоб ніхто на сніданок яєчні не їв?
— Лисий?
— Ну, та не Миша ж!
— Чекайте, Помидоро! Хто сказав, щоб Миша не їв яєчні?
— Та до чого тут Миша! — Помидора почала дратуватися з недоумкуватості співрозмовниць. — До чого тут Миша. Я ж не про Мишу кажу, я взагалі!
— То це не Миша звик до яєчні? — з радістю спитала щойно обдарована тітка.
— Ні, не Миша, — демонструючи свою терплячку, стримано промовила Помидора. — Це якраз не Миша. Це якраз Опенько любить яєчню. Але яке то має значення — хто? А якби й Миша? А якби ваш от чоловік Стирчак узяти. Я його дуже поважаю. Так йому й скажіть: Помидора тебе дуже поважає.
Стирчачка з сумнівом повела головою. Ще чого, ніби відповіли її враз нашорошені очі, ще я своєму казатиму, що він Помидорі вподобався… Ага!
— Неодмінно перекажу.
— От уявіть, якби він звик до яєчні на сніданок…
— Та де ж це на нього тих яєць набрати, щоб він щоранку їх жер і не вдавився?
— Ой, — знайшлася Помидора, — а то у вас курочок нема!
— Та де ж це бачено, щоб кури несли сім яєць на тиждень!
— А хіба це дивина? — ляпнула Помидора й миттю прикусила язика. За мить виправилася: — У вас же не одна курка.
Співрозмовниці помітили Помидорину ніяковість і опустили очі долу, щоб не запосміхатися їй в обличчя.
— Воно, може, й не одна, та все одно не стільки, як у вас із Мишею, — стримано відповіла Стирчачка.
Однак Помидора не здавалася. Чомусь їй необхідно було взяти гору в цій розмові. Скільки пам’ятали жінки, ніколи вона не була такою наполегливою.
— Ну от. У вас іще менше, ніж у нас. І що? Й тих двійко яєць на тиждень не з’їсти?
Розмовляли вже тільки Помидора з дружиною Стирчака. Всі інші ховали очі, в балачку не втручалися.
— Важко, звичайно, не їсти їх, коли весна й харчів і так обмаль… А що тут можна вдіяти? Якщо Лисий каже, що треба завести якомога більше курчат, мусимо слухатися. Йому видніше.
— Хіба як на ослінчик залізе, — підпустила Помидора.
— Та є такі, що й з ослінчика стільки не побачать, як він бачить.
— Так, — втрутилася ще одна жінка. — Страх подумати, що було б, якби того разу його не послухалися. То що ж тепер не вірити! Краще вже попостувати.
— Ви так кажете, — наполягала Помидора, — наче це Лисий усіх вовкулаків перестріляв.
— Ну, не всіх. Ніхто не каже, що ваш Миша мало їх убив. А тільки не Миша, а Лисий попередив про те, що вони прийдуть.
— То й що?
— Нічого. Того разу послухалися і цей раз послухаємося. Без води жили, що вже без яєць весну перебути!..
Стирчачка сказала це й сама запишалась, як вона добре це втнула. Бо всі ж пам’ятали, що без води (без доброї води) доводилося жити, аж поки викопали цю криницю, біля якої й точилися нині ляси. Лису криницю, бо викопав же її ніхто інший, як Лисий. Це в неї справді добре вийшло.
Ковалеве слово
Своїми твердими, нечутливими до температури пальцями Борода схопив розжарене до білого залізо й кинув його на ковадло. Мишу аж пересмикнуло. Якби він на власні очі не бачив, що коваль вихопив цей шматок металу з горнила, міг би ще припустити, що то просто колір такий, що насправді залізо не гаряче. Якби Миша думав, що Борода його бачив, тоді він міг би припустити, що це такий фокус — навмисне для нього, Миші. Та це здоровило з величезним молотком у руці було так зайняте своїм ділом, що гостя навіть не помітило. Тому побачене вразило Мишу до нудоти. Він навіть забув, із чого хотів розпочати розмову.
Миша стояв і дивився на Бороду, як той працює. Височенний, чи не вдвічі вищий за гостя, сильний аж страшно, волосся на обличчі за зиму відросло, але не дуже: стирчало в усі боки, як колючки в їжака. «Цікаво, казала якось Помидора, воно в нього м’яке чи цупке?» Миша тоді ладен був убити її за таку цікавість. Але засіло, бач, у голові. Сам тепер дивився й думав, чи цупке волосся в Бороди на бороді.
Коваль працював сьогодні сам, підручного не було. Видно, це не дуже добре. Він сам тримав великими щипцями шмат червоного заліза на ковадлі й сам гупав по ньому молотком. Молоток у нього був велетенський, як і сам Борода, — молот, а не молоток. Утім, молот стояв тут же, поруч, у кутку, руків’ям догори. І то був справжній молот — Миша одразу й не взявся б за такий, принаймні на людях. Бо підняти його він би підняв, а от уже як слід розмахнутися й ударити… А може, й зміг би.
Миша взагалі не був слабаком. Хоч із виду й не скажеш. Він був жилавий, спритний, обережний, хитрий. Але, звичайно, з Бородою ніколи б не надумав тягатися силами. Хіба що в дитинстві, коли хлопці боролися (без ударів), він якось боровся з Бородою. І навіть переміг. Щоправда, Борода тоді піддався, й цього ніхто не помітив, крім Миші, звісно. О, як він тоді цього дебелого зненавидів! І досі не пробачив. І ніколи не пробачить…
А перед хлопцями тоді Миша хизувався:
— Добре бути маленьким. Якщо мене поборе Борода, всі казатимуть: «От уже ведмідь — такого маленького поборов». А якщо я поборю його, всі казатимуть: «Ти диви, такий малий, а такого здорованя подолав».
Борода тоді весело сміявся разом з усіма. І Миша сміявся, хоча на душі було гидотно.
Зараз усе це чомусь згадалося. Може, тому, що Миша, спостерігаючи, як вправно й точно працює Борода, раптом усвідомив, що він би так ніколи не зміг. Ніколи б не навчився. Дрібний він, Миша, от і все. А дрібних ковалів не буває й бути не може. Тож йому не силою, а розумом і обережністю слід усього в житті домагатися.
А як же він мріяв стати ковалем! Годинами просиджував у кузні, дивлячись на вогонь, на іскри, що розліталися, мов мухи, коли коваль піддавав повітря з міху, а потім як під вправним молотком кавалок заліза перетворювався на маленькі, але дуже гарні й гострі наконечники для стріл. Коваль занурював їх у масну воду, й вони шипіли, як гадюки…
Що ж, не судилося. Судилося Бороді. То й хай. Хай Борода буде ковалем, а він, Миша… А він буде не ковалем, а… Буде. Напевно буде, якщо переконає Бороду. Бо якщо погодиться Борода, погодяться й інші. Не всі, звичайно, він не пустопорожній мрійник. Але всіх і не треба. Хтось мусить і похазяйнувати тим часом.
— Тобі щось треба? — урвав коваль його роздуми.
— Та… — Миша зовсім не так планував розпочати розмову. — Власне…
— Що ти тягнеш, як Вухань! Кажи, що треба, або не стій над душею. Страх не люблю, як хтось через плече зазирає. — Борода сильно вдарив молотком по залізу.