Лук Нічної Громовиці
- Автор: Росіцький Роман
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-106-5
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «Лук Нічної Громовиці». Краткое содержание книги:
— Завжди хтось приходив з поверхні землі і командував нами.
— І коли це було востаннє? Невже й справді сім тисяч років тому?
— Так.
— А хто приходив?
— Хлопчина. Приблизно твого віку. У нього теж був чарівний лук.
— Замки на Воротах тоді лишилися цілими?
— Та де там! Бій був неабиякий! Майже такий, як сьогоднішній.
Тим часом решта охоронців заходилися знімати зіпсовані замки. Хвилину чи дві вони стояли біля Воріт, прислухаючись. Коли ж нарешті унизу щось загуркотіло, вони відчинили Ворота. За мить через них увійшла Підземна Громовиця.
— Що то було? — спитала Інга.
— Громовиця завалила прохід потворам Тартарегії. Тепер вони нескоро доберуться до Воріт.
— Молодці, — похвалила Громовиця Інгу та списоносців. — Бачу, ви тут добре провели час.
— Повеселилися на славу! — засміялися солдати. — Командира цього разу мали бойового і рішучого. Давно такі не приходили.
Громовиця відчинила ще одну шафу, в якій зберігалися спеціальні замки для Воріт Підземного Вогню, і видала солдатам аж десяток замість погризених примарами Космотумена.
— Поки хлопці мінятимуть замки, ми з тобою заскочимо в одне місце, — сказала Підземна Громовиця до Інги. — Ти втратила дуже багато сили, тож її треба поновити.
— Хіба? Але ж я нічого не відчуваю! — здивувалася дівчинка.
— Так завжди буває у хвилину радісного збудження, та тільки ця енергія недовговічна. Ходімо зі мною, я покажу тобі, у чому концентрується сила землі.
Громовиця повела Інгу крізь темряву. Навкруги поблискували таємничі іскорки, які здавалися очима підземних істот. Проте дівчинка не лякалася, бо трималася за надійну теплу руку Громовиці.
— Що то за вогники? — спитала вона у своєї провідниці.
— Енергія землі зібрана у кристалах. Коли дивитися на них, здається, що вони живі. Це тому, що відбувається обмін енергіями між кристалами і тими, хто на них дивиться.
Аж ось подорож крізь темряву скінчилася. Інжиним очам відкрилася неймовірна картина: у просторій печері, стіни якої мінилися зеленим сяйвом, на кам’яній подушці лежав просто-таки величезний зелений кристал. Він випромінював світло, яке пульсувало.
— Доторкнись до нього, — сказала Громовиця. — Тобі треба відновити сили.
Інга, заворожена зеленим сяйвом, повільно підійшла до каменя й обережно поклала руку на одну з його граней. Від цього доторку по спині прокотилася хвиля мурашок, яка змила втому. А ще дівчинка відчула, як на голові заворушилося волосся. Вона помацала пасмо над вухом і не змогла втриматися від сміху — волосся стало дибки, нахабно ігноруючи закон земного тяжіння.
Інга прибрала руку з каменя, коли відчула, що більше не зможе вмістити у собі ні краплини дивовижної енергії, але вперте волосся ніяк не бажало влягатися і далі рвалось до неба. Тепер Інга могла перевертати гори. Відчуття було таким, ніби вона щойно вийшла з чарівного душу — тіло чисте, а на серці радісно.
— Один із вузлових концентраторів енергії планети, — пояснила Підземна Громовиця. — Людині небезпечно його торкатися.
— Але ж зі мною нічого не сталося!
— У бою з примарами ти втратила надто багато енергії. І якби ти в такому стані повернулась на поверхню, то вихор у твоєму тілі загинув би, а ти сама хворіла б довго і важко, — сказала Підземна Громовиця. — Повір, я сюди людей не часто воджу.
Інга раптом усвідомила, що Громовиця каже правду і що бій був важким, але зусилля витрачені недаремно.
— Тобі час повертатися, — сказала Підземна Громовиця. — Завтра у школі на тебе чекає новий бій.
— Куди тим хлопчиськам до Космотуменових примар, — усміхнулася Інга. — Дякую вам за все.
— Це я тобі маю дякувати, що допомогла відбитися. — Громовиця взяла дівчинку за руку і повела на поверхню.
Розпрощавшись із Громовицею, Інга навіть не могла уявити, котра зараз година. Велика Ведмедиця хвостом вказувала на південь, туди, де вирував грозовий фронт, а це означало, що північ уже минула. Пора було повертатися, причому надзвичайно швидко.
Інга летіла додому дуже низько, ховаючись по можливості за деревами. Вона не хотіла потрапляти на очі ні закоханим парам, ні нічним блукальцям. Стиха прокравшись до своєї кімнати крізь прочинене вікно, вона шаснула під ковдру і причаїлася.
А за хвилину з’явилася бабуся. Щоб не викрити себе, Інга почала розмірено сопіти. Зробити це було непросто, бо заважало надмірне хвилювання. Вона знала з досвіду, що у сні людина дихає спокійно, а та, що тільки прикидається, — дихання затримує. Проте цього разу бабуся не дослухалася до онуччиного дихання, вона лише зачинила вікно і повернулась у свою кімнату. Але Інга не втрачала пильності — вона ще хвилин двадцять тихенько роздягалася під ковдрою, бо ж слух у її бабусі був ой який гострий. Здавалося, що бій з Космотуменовими примарами забрав менше сили, ніж оте підпільне роздягання.